145-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КУПРІНА

ПОСТАТЬ. Доля видатного російського письменника, як заслужено називають автора «Гранатового браслета», «Ями», «Поєдинку», тісно пов’язана з Україною. Недаремно вже на схилі літ митець заявляв, що найщасливішим він був у Києві, а присвячена Поліссю і вічній темі кохання повість «Олеся» — краща в його доробку. Мало хто знає, що йдеться лише про один із творів поліського циклу, до якого ще входять «На тетеруків», «Перевертень» та «У лісовій глушині». До речі, останній має авторську назву «В лесной глуши. І. Досвиток», що наочно засвідчує як зачарування прозаїка напрочуд точним, містким і поетичним українським словом, так і намір письменника (на жаль, не втілений) продовжити розповідь.

Після перемоги більшови- ків Купрін виїхав за кордон і повернувся на Батьківщину за рік до смерті.Уродженець Пензенської губернії, який з трьох років виховувався в казенних закладах — від притулку для вдів, де жив із матір’ю, до кадетського і юнкерського корпусів, уперше потрапив в Україну 20-річним підпоручиком Дніпровського піхотного полку. Чотири роки служби у Проскурові (нині Хмельницький), Гусятині, Волочиську стали для юного офіцера школою армійського життя, в якому вистачало всього — від п’яних загулів до відвідування верхи на коні буфету, розміщеного на другому поверсі. Навіть спроба вступу до Академії Генерального штабу провалилась не через брак знань, а через наказ повертатись до Проскурова. Це стало покаранням за вкинутого у Дніпро поліцейського, який потрапив під гарячу руку захмелілих офіцерів під час їхнього перебування проїздом у Києві.

Цілком ймовірно, що подальша доля Купріна нічим би не відрізнялась від життєвих доріг зображених ним із нищівною відвертістю військових із повісті «Поєдинок», якби не щаслива випадковість. На той час у Житомирі вже жила його старша сестра Зінаїда, яка вийшла заміж за лісівника Станіслава Ната. Його батько дружив із видавцем губернської газети «Волинь», в якій з 1891 року почали друкувати фейлетони і нариси початківця, а 1894-го поручик Купрін вийшов у відставку, переїхав до Києва та почав жити журналістською працею.

Ставлення до написаних ним репортажів, заміток, нарисів, оповідань, а згодом повістей, що друкували номер у номер з продовженням, різнилось кардинально.

Одні вважали Купріна природженим белетристом, інші — невмілим журналістом, «неправильні репортажі» якого не відповідають канонам жанру. Тим часом він освоював нове для нього життя, вважаючи, що без точного знання подробиць навіть дріб’язкової на перший погляд теми годі братись за її висвітлення.

Навесні 1895 року молодий газетяр спробував підкорити Москву, однак після піврічної служби у торговельній конторі, що займалася збутом унітазів та нічних горщиків, повернувся до Києва. Знову поденна праця у місцевих газетах, мандрівки «малоруськими» губерніями, освоєння професій актора, суфлера української театральної трупи, конторника на металургійних підприємствах Донбасу, вантажника. Згодом все це стало цінним надбанням талановитого письменника, який з точним знанням справи відображав на сторінках творів побут простого люду.

У своїх нарисах автор вдало розкриває для читача характери персонажів. Репродукція з сайту day.kiev.ua

Однак тріумфом і визнанням спочатку в Росії, а після виходу «Поєдинку» вже далеко за її межами — Купрін зобов’язаний Києву. Вважається, що першою книжкою письменника стали видані у 1896 році «Киевские типы», що фактично були збіркою репортажних замальовок із життя міста. Зшиток замалим не газетного формату з усього-на-всього 24 сторінок ажіотажу не викликав і міг стати останнім у біографії початківця, якби не шанувальниця таланту Купріна дружина відомого київського нотаріуса Каришева. На власний страх і ризик, навіть не поставивши до відома автора, вона оплатила видання його «Миниатюр» — суто художніх творів, вже друкованих на сторінках київських газет і житомирської «Волині». 

Літературні критики і рецензенти із столичних «Русских ведомостей», «Русской мысли», «Русского богатства» піддали нищівному розгрому книжку молодого автора, а написану ним у 1901 році після мандрівки Поліссям нині знамениту повість «Олеся» відмовились друкувати в московських і петербурзьких журналах, в результаті чого вона побачила світ на сторінках газети «Киевлянин». Втім, «Миниатюры» і газетну прозу Купріна вже помітили та належно оцінили Бунін і Чехов, завдяки сприянню яких твори письменника, ще вчора таврованого, почали друкувати товсті журнали та столичні видавництва, що нарешті розгледіли у київському провінційному белетристі «живого класика» великої російської літератури.

70-РІЧЧЯ ПАРАДУ СОЮЗНИКІВ У БЕРЛІНІ

З «Командувати буду я» не вийшло

УРОК. Відразу після легендарного параду Перемоги в Москві Сталін запропонував союзникам провести аналогічне дійство в Берліні. Приймати парад мали головнокомандувачі збройних сил СРСР, Великобританії, США, Франції, з яких лише радянський генералісимус зосередив у своїх руках всю повноту влади. Фактично Сталін, за прикладом Остапа Бендера, заявив союзникам: «Командувати парадом буду я». Ситуація ще більше ускладнилась, коли після капітуляції Японії СРСР зажадав мати свою зону окупації на Японських островах та контролювати протоки між Чорним і Середземним морями. Свідченням погіршення відносин між ще номінальними союзниками стало повідомлення західних лідерів про «зайнятість» їхніх головнокомандувачів, через що до Берліна прибудуть лише другорядні генерали. У Сталіна не залишилось іншого виходу, як відрядити на парад Жукова. 

Бронетанкові сили СРСР у Берліні представили важкі танки ИС-3, випуск яких розпочався вже по завершенні війни. За задумом, вони мали продемонструвати Заходу здатність Червоної армії дійти до Ла-Маншу, однак атомна монополія США звела нанівець плани Сталіна на світове панування. Саме через це за часів СРСР про парад у Берліні воліли не згадувати. Натомість нинішні путінські пропагандисти погрожують знову влаштувати його в німецькій столиці, забувши про «холодний душ», отриманий Сталіним у вересні 1945 року.

115-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СМАКУЛИ

Творець силіконових долин

БІЛЬ. Олександр Смакула народився в сім’ї, глава якої був православним, а мати — католичкою. Однак це не шкодило миру і злагоді в родині, де виховувався майбутній творець відразу кількох нових напрямів науки та один із найвидатніших вчених ХХ століття. Не простий люд, який справедливо вважав Тернопільщину українською землею, на якій здавна живуть у дружбі українці, поляки, євреї, вірмени та представники ще десятків народів, а недолугі політики запалили вогонь міжнаціональних чвар, що в кінцевому підсумку дало користь лише російським шовіністам, які спочатку загарбали Україну, а після Другої світової війни взяли під контроль Польщу.

Гірко, що через бездержавний статус України Олександр Смакула змушений був здобувати наукове визнання за кордоном.

Не вина, а біда 22-річного Олександра Смакули, що по закінченні ним Тернопільської гімназії його край увійшов до складу відродженої Польської держави, де до українців ставилися ще гірше, ніж за царських часів. Отож вступ до Геттінгенського університету в Німеччині був не зрадою, а єдиною можливістю здобути фундаментальну освіту. Навіть більше, 1928 року Смакула на запрошення свого колишнього гімназійного вчителя Андрія Музички, який на той час став професором Одеського університету, переїхав до УСРР.

Та буквально двох років вистачило, щоб усвідомити різницю між декларованими свободами «першої у світі держави робітників і селян» та її реаліями. В 1930 році Смакула за викликом професора Німецького фізичного інституту Роберта Поля, скориставшись ще існуючою радянсько-німецькою дружбою, виїхав за кордон, а його старший друг Андрій Музичка невдовзі опинився у таборах Казахстану.

Не менш трагічна доля Олександра Смакули, який по поверненні до Німеччини став керівником дослідницької лабораторії на знаменитому підприємстві Карла Цейса в Єні. Епохальний винахід нашого земляка — технологія просвітлення оптики, запатентована 1 листопада 1935 року, прислужилася як людству загалом, так і гітлерівським агресорам. Неважко уявити, як жилося в нацистській державі «неарійцеві» Смакулі, а після розгрому Третього Рейху видатного вченого просто з вулиці викрали представники американських спецслужб. Разом з іншими німецькими науковцями його силоміць вивезли до США.

У 1951 році Смакулі запропонували посаду професора Массачусетського технологічного інституту, в якому наш земляк заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. Серед найважливіших наукових заслуг українця — винахід бромйодиду талію, який донині використовують для приладів нічного бачення; розробки міні-лазерів на рідкоземельних елементах; доведення до досконалості методів очищення силікону (кремнію) для напівпровідників. Саме Смакула став піонером впровадження монокристалів в електроніку, отже батьком численних силіконових чи, точніше, кремнієвих долин, що забезпечили США лідерство в царині новітніх технологій.

Не дивно, що століття з дня народження нашого земляка за рішенням ЮНЕСКО відзначали як подію світового рівня. Він не став би видатним науковцем, якби не покинув рідну землю, але біль за нею постійно краяв йому серце: «Я блукаю на чужині, але своєї України не забув і повік не забуду». 

Побувати у рідному селі Добриводи Олександру Смакулі вдалося лише раз, коли в СРСР проходила Міжнародна конференція із кристалографії. З трапа літака у Борисполі вчений світового рівня зійшов босим, щоб, як у дитинстві, відчути дотик української землі.

140-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ  ОЛЕКСАНДРА КОШИЦЯ

Диригент, композитор, музикознавець, видатний етнограф, який власноруч записав понад тисячу українських пісень козаків Кубані, — все це грані непересічного таланту Олександра Кошиця. Голос нашого народу

ГОРДІСТЬ. Закордонні гастролі Українського хору під керівництвом Олександра Кошиця, співаки якого у 1919—1926 роках дали понад тисячу концертів, чи не вперше продемонстрували світу, що наш край — не закуток Московії. В Європі хористів слухали у переповнених залах, а у далекій Мексиці, де, на відміну від Канади чи Бразилії, немає численної української діаспори, хор Кошиця встановив світовий рекорд — на п’яца де Торрес у Мехіко зібралось 32 тисячі слухачів.

Виїхавши за ініціативи Симона Петлюри у закордонні гастролі, хористи вже не змогли повернутись на батьківщину, однак завдяки диригентському таланту Кошиця їхній спів став голосом українського народу, не підвладним ні часу, ні більшовицькій окупації.

Матеріали підготувавав Віктор ШПАК,
"Урядовий кур'єр"
(ілюстрації надано автором)