Свято Маланки, яке відзначають у переддень Старого Нового року, в Борщівському районі на Тернопіллі останнього десятиліття перетворилося на своєрідний колоритний та запальний народний карнавал. Тож спакувавши диктофон і фотокамеру в сумку, з гуртом колег рушив у дорогу, у веселий вечір і ніч.

Обряд плясання здійснюють дві горошівські Маланки. Фото автора

…Село Устя розташувалося поблизу впадіння річки Нічлави у Дністер. Нині населений пункт входить до складу Мельнице-Подільської об’єднаної територіальної громади. Вже згодом від сільської старости Марії Тимків почую, що Устя засноване 1429 року, зараз у ньому живе 1100 осіб. Але щоб зустрітися з пані Марією, відчути дух маланкування, мені треба пройти ще блок-пост. Доволі серйозний КПП з «поліціянтами» та «працівниками СБУ», які тримають зброю в руках, мають кулеметне гніздо і навіть гармату. Вівчарка теж службу несе. Що є перепусткою? Звісно, гривні. Ні, це не хабар. Як і не справжній контрольно-пропускний пункт. Колись таке «укріплення» здебільшого називали рогаткою й треба було заплатити якусь грошину, щоб потрапити на маланкування до села.

Журналісти розбіглися у пошуках Маланки. І знайшли її за кількадесят метрів у тутешньому будинку культури. Власне, лише біля цього закладу за старостування Марії Тимків відбувається ось уже понад десять років святкове дійство. Сама староста й запросила втілити образ Маланки 19-річного Сашка Бурака. Хлопець каже, що Маланкою бути важко, але це велика честь. Цікавлюся одягом фольклорного персонажа. Головний убір Маланки тут здавна називають перемітка. Кілька метрів тканини намотали на голові героїні свята. Кожух цьогорічна устянська Маланка одягнула своєї прапрабабусі, запаска, крайка, горбатка теж давні, хіба сорочка новіша.

Сашко Бурак розповів про Маланчині обов’язки: заплясати (саме такий термін тут уживають щодо виступу цієї фольклорної героїні). І не сама ж до танцю вона піде, а з Дівкою. Образ подружки Маланки теж утілює парубок, нинішнього свята в її шати одягнувся Мар’ян Тимків. Крім плясання, Маланка виголошує віншування, зокрема: «Щоби родило в землі, щоб був хліб на столі, щоб у полі і в стодолі, щоб добра було доволі»…

Бременські музики в Горошові закукурікали- замурчали. Фото автора

Дорогою від Устя до наступного села Горошова — з десяток кілометрів. Тут тричі довелося зупинятися на рогатках чи постах. Господар свята Іван Яремій на якусь хвилинку залишив свою господиню й подався допомагати смажити деруни, мабуть, до своєї доброї знайомої. Але я порушив цю ідилію запитаннями. Пан Іван, який тривалий час успішно порається з роллю-обов’язками, каже, що сцена біля довгобуду будинку культури слугує за хату. І добрий господар Омелько разом із дружиною Одаркою та донькою Оксаною гостинно частують.

Утім, Горошова — село велике, то так уже повелося, що напередодні Старого Нового року на її вулицях побачите не одну Маланку. Зустрічали під час параду, диво-шоу, показу мод і талантів «вишуканих, незрівнянних, цікавих, неповторних і непередбачуваних героїв». Ось приїхав триметровий собака, інший уже готувався до демонстрації, «підкотило» горошівське весілля, а там і бременські музиканти не забарилися. Тракторець облаштували під яхту арабських шейхів. Роман Халащук, депутат райради, до цієї постановки теж причетний. Каже, купували власним коштом тканину, шили відповідні костюми, а на яхту багатії з далеких країн завантажили злитки золота, аби допомогти Україні й насамперед Горошові нарешті завершити довгобуд місцевого будинку культури. Одначе це лише сценка, ілюзія, мрія.

Господар (Іван Яремій) — чоловік моторний: і гостей пригощав, і господиню звеселяв, і знайомій деруни пекти допомагав. Фото автора

Мрією для українців нині залишається й мир на рідній землі. Кілька горошівчан зараз служать у зоні АТО. Їхні прізвища назвали й побажали воїнам повернутися в рідні домівки живими та здоровими. Вшанували також хвилиною мовчання світлу пам’ять усіх героїв, котрі полягли за Україну. Саме завдяки їм є в горошівчан можливість відроджувати й святкувати давню традицію маланкування.