У Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна тиша. Йде урок. Поки черговий з’ясовує, хто ми й куди, лунає дзвінок. І не звичайний електричний, а такий, яким зустрічають учнів першого вересня на урочистих лінійках. Так лунко теленькає у чиїхось умілих руках. Перерва. Широкими коридорами, у яких є велетенські дзеркала, неквапом, бігцем, групами й по одному йдуть у справах ліцеїсти. Різні за зростом, віком, характером, долею. Кожен з них — наше майбутнє. Від уміння керівника закладу та педагогів донести знання залежить, якими вийдуть у світ ліцеїсти після кількох років навчання.
Сьогодні заклад має конкурентів, і це підштовхує його керівництво до пошуку нових методик, запровадження таких механізмів донесення знань, завдяки яким дітям було б цікаво опановувати військову науку. Так і буде, вважає його новий керівник, Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук.
Славнозвісному «Сумраку» (це позивний Ігоря Гордійчука) у квітні цього року довірили підготовку завтрашнього нашої армії — ліцеїстів. Ігор Володимирович сподівається на успіх і в цій справі, бо не звик у житті до поразок. Передовсім поставив за мету подолати корупцію у ліцеї, ліквідувати систему «позвоночників» і найголовніше — працювати й отримати позитивні результати у підвищенні рейтингу професії військового.
Четвер — батьківський день
— Якщо прийшов до нас навчатися і вивчився за державні гроші, то будь послідовним, — ділиться думками Ігор Гордійчук. — Це я повторюю на своїх зустрічах з учнями і батьками. Чимало батьків досі вважали за честь вивчити в ліцеї сина, а потім прилаштувати на навчання десь за кордоном або на інший фах, не пов’язаний із захистом Батьківщини.
У своїх переконаннях генерал непохитний.
Четвер тут — батьківський день. Під час зустрічей керівник говорить про різне. Часто чує відверті сповіді про страх перед війною, про хвилювання за життя дітей. З батьками важче, ніж з дітьми. Молоде покоління більш прогресивне і патріотично налаштоване. Із розмов з батьками черпає для себе нову корисну інформацію.
— Постійно тримаю зв’язок з опікунами чи батьками. У них запитую, чи справляються викладачі із вихованням та навчанням дітей. Адже кожна дитина особлива, унікальна і неповторна. Хтось розуміє з першого разу, хтось із другого, а кому і більше треба пояснювати. Та це наша робота, — каже Ігор Гордійчук. — Не хочу, щоб поза очі говорили, що в ліцеї чванливе керівництво. Спілкування з батьками мені більше допомогло, аніж штатні заступники, які відповідають за певні питання.
Потрібна мотиваційна програма
Нині генерал детально вивчає програму навчально-виховного процесу. Прагне зробити її максимально мотиваційною. Хоче, щоб діти полюбили предмет «Захист Вітчизни», фізичну підготовку, іноземну мову, книжки. Досвід роботи в Академії сухопутних військ у Львові став у пригоді. Генерал пояснює різницю між курсантами вищих військових навчальних закладів, де хлопці мають статус військовослужбовців, вони під присягою, там можна більше впливати дисциплінарними методами. А тут діти. Тому треба достукуватися до свідомості словом, стимулом. І далі співрозмовник спокійно і впевнено переконує, що дисциплінована дитина, яка добре навчається, має змогу отримати звільнення, додаткове звільнення, навчальне військове звання (воно має вплив на авторитет у колективі), право на участь у змаганнях, лист подяки батькам, у школу, де навчався, поїздку за кордон. Ось і цього року організували дві закордонні екскурсії в Литву і Польщу для кращих учнів. Дітей відбирали з двох лінійок — пільгова категорія і звичайна.
У ліцеї навчається більше сотні дітей з пільгових категорій — одна дитина Героя Небесної Сотні, 13 — із сімей загиблих в зоні АТО, 28 дітей-сиріт, 32 дитини, що позбавлені батьківського піклування, 50 дітей-переселенців (шестеро — з Криму, 26 — з Донецької області і близько 30 — з Луганської). Генерал вважає за необхідне особливо звертати увагу на дітей із сімей соціально не захищених. Їх слід з наполегливістю забирати з вулиць, долучати до освіти.
Перше, що зробив Ігор Гордійчук, аби національний заклад освіти був таким — розпорядився про закладення капсули для встановлення пам’ятника Івану Богуну. А то якась нісенітниця — ліцей не перший рік носить ім’я славного полководця, а центральною окрасою території залишається пам’ятник Олександру Суворову. Нинішній постамент планують демонтувати і перенести в музей ліцею.
Тил має особливе значення
За три роки війни на українській землі завдяки журналістській роботі вдалося познайомитися з багатьма військово службовцями ЗСУ. Незалежно від рівня освіти та звань, бійці розповідають про одне. Попри недоліки в обмундируванні чи озброєнні, воюєш на смерть тоді, коли є за кого.
Ігор Гордійчук так само — небагатослівно, однак помітно наголос робить на значенні родини. Тож не дивно, що, окрім патріотизму, пропагує наставник серед учнів сімейні цінності.
— Тил у житті військового має особливе значення, — розповідає Ігор Гордійчук. — Професійні обов’язки змушували до частих переїздів. Спочатку таке життя видавалося дружині романтикою. Але коли на тобі безкінечна організація переїздів, збирання-розбирання валіз, то вже не до романтики.
Дякує генерал дружині за її терпіння. Він не ідеалізує ситуацію, каже, що бувало, вислуховував — а як же без цього. Доньці довелося поміняти сім чи вісім шкіл. Однак наполягає, що то Господь дає нам випробування і загартовує ними нас. Нарешті подорожі гарнізонами завершено. Донька вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Довго розмірковувала над тим, чи не піти батьковою та маминою професійною стежкою. Зрештою навіть засмутила маму вибором, сказала, що з цивільним багажем знань ще встигне освоїти й військову справу. Марта дуже беручка до науки дівчина. Мови — це її покликання, передалися батькові гени. Ігор Гордійчук навчався на відмінно, захоплювався іноземною мовою, географією, історією, військовою справою, займався спортом. Любив, коли в гості приїздив рідний дядько — офіцер. Його розповіді потроху й заклали підмурівок майбутнього вибору професії.
Щоразу доля підкидала Ігореві стимул для навчання. Першою іноземною була німецька мова. Мав посвідчення військового перекладача. Потім почалися миротворчі операції — Косово, Ірак. Було багато посад, на які відбирали з бойових частин. Вимога: знання англійської. Освоїв.
Був і «двохсотим»
— Молодець, молодець дружина. Таня в прямому і переносному значенні ставила мене на ноги. Коли їй повідомили про мене батьки, бо їм зателефонували з Дніпра, вона покинула все і примчала в госпіталь, — розповідає Ігор Гордійчук справді схожу на детектив історію свого воскресіння. — Виявляється, із Савур-Могили мене везли як «двохсотого». Вже на порозі моргу котрийсь із волонтерів прощупав пульс, помітив, що я живий. Пам’ятаю, як, мабуть, уперше прийшов до тями і прочитав на бейджі медсестри своє прізвище. Кажу їй: «Я — Гордійчук». А вона мені: «Це я — Гордійчук». А коли переконалася, що не марю, розпитала, звідки я. Адже жодного документа при мені не виявилося, жетон і той загубився. Виявилося — ми земляки, з Корецького району Рівненської області. То вона розшукала батьків і повідомила про мене.
І знову генерал повторює: «молодці, молодці», але вже про батьків. Витримали. Дочекалися. Мужньо пережили звістку про тяжке поранення сина. Батькові до 70-літнього ювілею синове одужання — найкращий подарунок. По поверненні з Америки, після операції зі встановлення титанової пластини у місці понівеченого черепа і року реабілітації, вже двічі відвідував тата й маму. Каже, що й телефонує частіше, ніж раніше.
До речі, американські медики, аналізуючи історію хвороби, епікриз і стан пацієнта, сказали, що краще, ніж українські колеги, навряд чи змогли б щось зробити. У Дніпрі життя військовому рятував нейрохірург Андрій Сірко, а в Києві — нейрохірург військового госпіталю професор Олександр Данчин і професор Сергій Галич із Національного інституту хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова. Допомагали волонтери і друзі. Обставини показали, хто є хто.
— Сім’я дуже підтримує, спонукає до життя й одужання. Нинішня робота змушує впевненіше, краще рухатися самостійно. Обов’язки спонукають до автономності, — каже генерал.
І додає:
— Не можна розчаровуватися, не можна показувати, що ти панікуєш, здаєшся без бою. Підлеглі, особливо у складних ситуаціях, дивляться на реакцію командира. Треба боротися до кінця і вірити. Почату справу ми завершимо переможно.
Позивний як відзнака
Усміхнений, стрункий, доброзичливий оптиміст, який до всього бездоганно володіє українською мовою і раптом — «Сумрак». Не могла збагнути, чому? Для людини з позитивним настроєм якийсь уже занадто похмурий позивний, навіть з легкою патиною суму чи страху. Не втримавшись, запитала про історію походження псевдо, і чи бува не його невеселий зміст вплинув на хід подій у житті офіцера. Генерал одразу зауважив, що вірить у Бога, а не у забобони.
— На тій посаді, яку обіймав на той час, були передбачені позивні і обов’язки, — пояснив Ігор Гордійчук. — Я не вибирав, навіть впливати не міг на це. Якби міг, то, найімовірніше, це було б щось пов’язане з прізвищем як у шкільні роки «Гордєй».
Думкам не було спокою, аж доки знаючі люди не пояснили: отримати такий позивний у спецпризначенців означає зайняти вище місце в рейтингу. Для бійців сил спецоперацій сутінки — це найблагодатніша пора доби для роботи.
ДОВІДКА «УК»
8 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко у Головному військовому госпіталі вручив полковнику Ігорю Гордійчуку державні нагороди — орден «Золота Зірка» зі званням Героя України та ордени Богдана Хмельницького II і III ступенів.
Ми в Google+