185 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БЙОРНСОНА

ВДЯЧНІСТЬ. Не всі знають, що Лесь Курбас назвав свій театр «Березіль» за найменуванням власноруч виконаного перекладу вірша норвезького прозаїка, поета і драматурга Бйорнстьєрне Бйорнсона, присвяченого весні, яка ламає все старе: «Я вибираю березіль, Тому, що він переворот, З якого літо родиться».

Здавалось би, де Львів, в університеті якого навчався майбутній театральний режисер, а де сувора Норвегія, де жив і творив лауреат Нобелівської премії й автор тексту гімну своєї вітчизни. Однак для тодішніх студентів Бйорнсон був людиною-легендою, яка з-за далеких морів стала на захист прав українців.

Публікації в німецькомовній пресі про польсько-українські відносини на Галичині, що належала тоді до Австро-Угорщини, і про російсько-українські у підвладній цареві Наддніпрянщині зробили цю міжнаціональну проблему відомою всій Європі. «Радістю і здивуванням сповнює мене ваша борня. З усіх подвигів сучасного світу ваші змагання видаються мені найбільшими. Аби 30 мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, потрібна неймовірна робота. Відколи я довідався про неї, моя віра в людство зміцніла», — так оцінив Бйорнсон подвижницьку діяльність когорти української інтелігенції на чолі з Іваном Франком і Лесею Українкою.

Гірко, що ім’я «найбільшого друга України», як заслужено називали Бйорнстьєрне Бйорнсона, нині маловідоме українцям.  Ілюстрацію надав автор

Довідавшись із журналу Ruthenische Revue («Русинський огляд»), який видавали у Відні й розсилали всім впливовим людям Європи (нам би нині повчитись, як слід протидіяти антиукраїнському агітпропу!), про арешти і переслідування поляками львівських студентів, які добивалися створення хоч би кількох українськомовних кафедр в університеті, Бйорнсон відреагував гнівною публікацією. Він поставив далеко не риторичні запитання: «Де поділися московські та польські християни? Чи Росія стане могутнішою тим, що поневолює і визискує цілий народ? Чи австрійські поляки можуть краще захищати свою національність серед численних народів, утискуючи мільйони українців?»

Стаття Нобелівського лауреата, в якій він аргументовано доводив, що патріотам, котрі добиваються відродження державності Польщі та захищають від утисків польську культуру, не личить тероризувати за такі самі прагнення інший бездержавний народ, набула резонансу. Спростовувати звинувачення кинулися відразу двоє видатних поляків: композитор і музикант Ян Падеревський та письменник і теж нобелівський лауреат Генрик Сенкевич.

Вони одностайно стверджували, що поляки завжди були толерантними у ставленні до прав українців, які через свою невдячність невідомо чому повставали проти благородних благодійників-шляхтичів. Славнозвісний романіст дописався до того, що мовляв, заарештована у Львові молодь жодного голодування у тюрмі на знак протесту не проводила. Відповіддю студентів стало звернення до суду у Відні, який засудив Сенкевича за брехню на 30 діб арешту із правом заміни покарання на 300 крон штрафу.

Розгорівся всеєвропейський скандал, на який Іван Франко відреагував статтею із трохи іронічною назвою «Три велетні у боротьбі за карлика». У ній Каменяр щиро дякував Бйорнсону за прагнення «із типово геройським завзяттям із найшляхетнішим наміром узяти під опіку безталанну сироту», якою видавалась на той час Україна. Однак якщо три велети культури зійшлись у борні за «карлика», то він лише на вигляд такий через свою приниженість, а не реальну роль у світі.

Мимоволі виникають асоціації із сьогоденням, коли три велети — Росія, США і Європейський Союз — борються за Україну, яка, за широковідомим висловом Бісмарка, насправді відіграє ключову роль на європейському континенті. Причому польська еліта вкотре наступає на ті самі граблі, які віками найболючіше б’ють насамперед по самій Польщі. Там чомусь постійно забувають слова маршала Пілсудського, що незалежна і сильна Україна є найкращою гарантією існування польської державності.

Натомість Бйорнсон усвідомив, що саме українці віками були форпостом Європи, захищаючи її від набігів войовничих кочівників та загарбницьких устремлінь Османської й Московської імперій. Щирою вдячністю і повагою проникнуті слова норвежця, що «навряд чи є поміж нами світліший народ. Сильний, гарний, талановитий, ясніючий у всіх своїх ділах, лицарстві героїв, колись найкращий у світі лицарських турнірів». Народ, якому по довгих століттях бездержавності ще належить стати таким, яким нас навіть у ролі «карлика» побачив Бйорнстьєрне Бйорнсон.

100 РОКІВ ЛИСТОПАДОВОГО ПУТЧУ В КИЄВІ

Антирадянська влада більшовиків

ПОГЛЯД. Історики жартують, що революція і заколот різняться лише тим, що перша переможна, а другий провальний. Саме з цієї причини в СРСР із величезною помпою відзначали чергові річниці жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді і воліли не згадувати про інспіроване більшовиками листопадове повстання у Києві.

На той час у столиці колишньої Російської імперії владу вже захопили прибічники Леніна, що прагнули поширити її на Україну, без хліба і вугілля якої не могла існувати новоутворена совдепія (від «советов депутатов», які номінально вважалися керівними органами). Насправді влада рад має такий самий стосунок до запровадженого більшовиками режиму кривавого терору, як вкрадена слава Русі-України до «російської» історії Московії.

Наочним підтвердженням слугує навіть найменування Української Центральної Ради, створеної задовго до перевороту в Петрограді та встановлення більшовиками так званої радянської влади у ленінській інтерпретації. Однак це не завадило більшовицьким організаціям в Україні вимагати проведення всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських і солдатських депутатів, який мав би визначитись із роллю Центральної Ради та її персональним складом згідно з волею демократично обраних представників народу.

«Народні загони» у листопаді 1917 року, так само як 2014 року в Криму і на Донбасі, служили лише для прикриття бойових дій військових професіоналів.  Ілюстрацію надав автор

Зрозуміло, що ця вимога знайшла повне розуміння і підтримку тодішніх українських лідерів. Початок роботи представницького форуму призначили на 17 грудня (4 ст. ст.) 1917 року. Так більшовицьких агітаторів позбавили можливості заявляти, що, мовляв, Українська Центральна Рада не відомо ким і коли обрана, через що боїться звітувати перед всеукраїнським з’їздом депутатів.

Ще до офіційного відкриття представницького форуму стало очевидним, що більшовики опиняться на ньому в меншості. Це було цілком об’єктивним відображенням політичних уподобань населення України, наочно продемонстрованих ще 12 листопада 1917 року на виборах депутатів всеросійських установчих зборів. Тоді за більшовиків в українських губерніях проголосувало лише 4% виборців.

Восени 1917 року в Україні більшовицькі організації налічували тільки 42 тисячі членів, три чверті яких були етнічними росіянами і євреями. Через це прибічників Леніна не підтримували українці, вони мали хоч якийсь вплив лише у великих зросійщених містах та у тих військових частинах, де вихідців із Росії була більшість.

Отож більшовики вирішили діяти в Україні за сценарієм «жовтневого перевороту», вчиненого у Петрограді перед відкриттям ІІ Всеросійського з’їзду рад, делегатів якого поставили перед фактом захоплення влади у місті прибічниками Леніна. Однак у Києві заплановане на ранок 12 грудня (30 листопада ст. ст.) повстання завершилось крахом. Вірні Центральній Раді війська у ніч перед заколотом оточили і роззброїли путчистів.

До заколотників поставилися напрочуд гуманно: прийшлих росіян під конвоєм вивезли ешелонами до Росії, а загітованих більшовиками українців-солдатів терміново демобілізували і відпустили по домівках. Так само вчинили і з вояками й офіцерами гвардійського корпусу, який під командуванням етнічної німки Євгенії Бош, оголивши німецько-російський фронт, рушив на Київ, та його зупинили під Жмеринкою. Лише у чотирьох містах розпустили місцеві ради за підтримку путчу.

Так завершилася перша спроба більшовиків узурпувати владу рад в Україні. Однак цей заколот без участі окупантів з Росії виявився безрезультатним і фактично безкровним. 

100 РОКІВ ПЕРШОМУ КУРУЛТАЮ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Кривава окупація Криму

ПАМ’ЯТЬ. Уже стало нормою звинувачувати Центральну Раду в недалекоглядності через те, що 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом Українську Народну Республіку було проголошено у межах населених українцями губерній, але без території Криму. При цьому забувають, що кримські татари, так само як все населення царської «тюрми народів», теж мали невід’ємне право на самовизначення і незалежність. Уже в липні 1917 року представники Кримсько-мусульманського комітету, який став реальною владою на півострові, прибули до Києва, де зустрілись із Грушевським та Винниченком, заручившись підтримкою своїх національних прагнень. 30 листопада 1917 року в Криму відбулися вибори Курултаю — парламенту кримських татар. 9 грудня його депутати — 72 чоловіки та чотири жінки — зібрались на перше засідання, а 13 грудня було проголошено створення Кримської Народної Республіки.

Відповіддю більшовиків стала кривава окупація Криму. 16 грудня вони силою розігнали раду робітничих, матроських і солдатських депутатів у Севастополі, встановивши в місті антирадянську і антинародну владу «військово-революційного комітету». Наступним кроком стала розпочата на півострові війна проти кримськотатарського народу, аналогічна діям прийшлих із Росії «червоногвардійців» в Україні. 

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ТЕНА

Одіссея поліського Гомера

ГОРДІСТЬ. Біографія видатного перекладача, в доробку якого українськомовні «Одіссея» і «Іліада» Гомера, карколомніша за авантюрний роман. Священик Української автокефальної церкви і протодиякон Софійського собору Києва поплатився за релігійні переконання 10 роками заслання.

До Житомира, де мешкали дружина і син Бориса Тена, літератор змушений був пробиратися потайки із «місця постійної приписки» у приміському селі Псищі. Ілюстрацію надав автор

Участь у радянсько-німецькій війні, ворожий полон, десятиліття переслідувань «за неблагонадійність» і подвижницька праця на перекладацькій ниві — воістину хресна дорога патріота і мужньої людини. 

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)