Олександр КРЮЧКОВ,
Володимир ЗАЇКА (фото)
«Урядовий кур’єр»
Нашу «Тойоту» кидало з боку в бік, наче іграшку. Було дивно навіть, що водій міг на такій розбитій важкою військовою технікою дорозі ще якось керувати автомобілем. Але Іван не лише справлявся з цим архіскладним завданням, а й кілька разів реально рятував позашляховик від перекидання, майстерно викручуючи кермо. Підйоми, спуски, глибокі колії, в яких колеса «Тойоти» ховалися майже повністю, море багнюки, що летіла з-під авто в усі боки — це потрібно було бачити.
— Оту гору ще подолаємо, — звернувся водій до нас, які міцно вчепилися в спинки сидінь, — і будемо на позиціях потрібного нам підрозділу. Тож потерпіть ще трохи...
Ми змушені були терпіти, хоча оце «трохи» тривало вже майже дві години. Щоправда, спочатку ми їхали до Кримського лісами, де дорога була не такою розбитою. А потім позашляховик вискочив на польовий простір і я згадав армію, в якій служив з 1974 по 1976 роки: настирливо пригадувалися рядки зі Статуту Збройних сил про те, що солдат зобов’язаний стійко та мужньо терпіти всі тяготи і злигодні військової служби.
Терпіли, бо потрібно було доїхати до «наших» на фронт аби міцно потиснути їхні мозолясті сильні чоловічі руки, які впевнено тримають зброю і не дають ворогу на «передку» навіть наблизитися до українських окопів.
Втрати побратимів
Разом із тим, голову ятрила невесела думка: потиснути руки сьогодні вдасться, на жаль, не всім воякам підрозділу, до якого їхали: 23 листопада, коли ми прибули з Києва на фронтовий Донбас, в бою під Кримським на Луганщині загинуло четверо наших героїв. Тож ми вже знали, що батальйон втратив найкращих своїх вояків, прізвища яких назвав прес-офіцер мотопіхотної бригади лейтенант Владислав Шостак: Денис Кривенко, Олександр Тюменцев, Олександр Сухінін та Сергій Шевченко. Пізніше й у пресі було повідомлення, що командир взводу роти вогневої підтримки 39-річний старший лейтенант Олександр Тюменцев очолив групу, яка проводила перевірку території перед українськими позиціями, на предмет виявлення мінних загороджень чи якихось інших сюрпризів. Під час цих контрдиверсійних заходів наші вояки й натрапили на диверсійно-розвідувальну групу ворога.
— Загиблі були не новачками, служили за контрактом, — Владиславу Шостаку важко було підбирати слова. — До цього вони добре себе проявили в Авдіївці, де бригада стояла до жовтня 2016 року. Там, до речі, були дуже масштабні та важкі бої. І хлопці вижили, а ось тут… Дуже шкода, що вони вже ніколи не стануть у стрій. Болить серце і за молодшого сержанта Романа Фурсова, який перебував у цій групі й потрапив у полон пораненим. Усі в бригаді переживають за побратима. Ворог же втратив лише вбитими у тому бою понад 10 осіб.
До речі, ще двоє українських військових, яких ми вважали загиблими, вийшли з-під обстрілів біля Кримського 24 листопада: завдяки власному бойовому досвіду та навченості вони двічі мінували підходи до своєї «схованки» в тилу ворога, що дало змогу бійцям просидіти там до ранку. А потім, дочекавшись ротації у ворожому таборі, хлопці подолали пораненими трасу і опинилися біля наших окопів…
Бій біля траси
Ми бачили ці окопи і їх захисників. У тому числі тих, хто ходив 23 листопада 2017-го разом із загиблими героями у рейд. Військовослужбовець Сергій, наприклад, згадуючи своїх побратимів, не міг приховати свого обурення з приводу деяких недавніх дописів в інтернеті.
— Знайшлися писаки, які стверджували, що хлопці були нібито п`яними і в бій полізли, бо, бачите, слави їм захотілося, — навіть крізь балаклаву було видно, що бійця ці несправедливі слова на адресу загиблих товаришів «пофарбували» в червоний колір. — У нашій роті служать лише добровольці, ніхто не п`є.
Насправді ж трапилося ось що: зранку до підрозділу надійшло повідомлення зі спостережного пункту про те, що під час планової перевірки прилеглої до ВОП території на предмет можливого її мінування ворожими ДРГ було зафіксовано рух у напрямі Бахмуцької траси групи противника в кількості приблизно 10—12 бойовиків. Ця інформація оперативно надійшла на пункт управління. Часу на виклик бригади не було (ворожа група рухалася дуже стрімко), тож рішення приймалося дуже швидко: з метою нейтралізації диверсантів і недопущення їх в тил українських військ, що могло призвести до цілком передбачуваних негативних наслідків, на перехват ворогові висунулася мобільна група бійців підрозділу.
— Пацани просто виконували свою роботу, — приєднується до розмови інший військовослужбовець — Олександр. — Сепари могли зайти в тил нашій та сусідній роті, а ще гірше — потрапити в мертву зону, де дістати їх було б дуже важко. Щоб ви могли уявити всю складність ситуації, скажу, що наш спостережний пункт від сепаратистської території відділяло лише 30 метрів!
Зав’язався бій. Терористи почали відходити. Проте безпосередньо на самій Бахмацькій трасі група переслідування потрапила у засідку. З’ясувалося, що там завчасно були підготовлені вогневі позиції, посилені важким озброєнням. Вогонь по українських військовослужбовцях вів ворожий танк. З метою придушення ворожого вогню були оперативно висунуті мінометні розрахунки, які відкрили вогонь у відповідь з дозволених мінськими домовленостями калібрів.
— Якби наші не переслідували групу сепарів, втрат таких не було б. Принаймні, вбитими, — підсумував Олександр. — Крім того, після стрілецького бою по нас почала гатити ворожа артилерія (артилерійський обстріл тривав до 14:30). Тож змінювати позиції нашій мобільній групі було вже, мабуть, пізно…
Повертається мир у села
Взагалі, луганський напрям у зоні проведення АТО ще до недавнього часу вважався спокійнішим за донецький. Але події в Кримському продемонстрували, що ситуація може змінитися будь-якої хвилини.
— Викликано це, передусім, ротацією особового складу так званого Другого армійського корпусу ніким не визнаної ЛНР, — таку оцінку оперативній обстановці дав пізніше начальник штабу — перший заступник командира оперативно-тактичного угруповання «Луганськ» полковник Павло Процюк. — Свіжі сили сепарів вирішили перевірити наші позиції та бойовий дух українських воїнів. Перевірили! І отримали по зубах: ми навіть взяли під свій контроль два населених пункти у сірій зоні — Травневе та Гладосове, які раніше більше контролювалися «еленерівцями». В них сьогодні налагоджується більш-менш спокійне мирне життя.
У цих селах ворог безкарно використовував як укріплення кожен будинок. Наші бійці не могли вести вогонь по цих населених пунктах, бо там живуть мирні жителі. Слушний момент настав лише тоді, коли розвідка сепарів близько підійшла до українських позицій. Зав’язався спочатку стрілецький бій, а потім військовослужбовці ЗСУ почали переслідувати ворога до околиць населених пунктів і в самих селах.
Так Травневе та Гладосове відійшли під наш контроль. Але на відміну від противника, наші вояки розмістили свої нові позиції не в селах, а навколо них. У самих же населених пунктах визволителі почали налагоджувати мирне життя, допомагаючи місцевому населенню продуктами харчування, розв’язанням інших гуманітарних проблем.
— Відносини з мирним населенням у нас сьогодні набувають взагалі іншого, ніж раніше, характеру, — веде далі полковник Процюк. — Армія ділиться з місцевими жителями медикаментами, дровами, допомагає ремонтувати будинки. У багатьох селах, де стоять нині наші бригади, навіть ФАПів не було раніше. Тож військові лікарі надають допомогу й цивільному населенню. Нещодавно, наприклад, у Станиці Луганській захворіла жінка. Її потрібно було терміново доставити до медичного закладу. Воїни зробили це на власному санітарному транспорті, і вже у військовому госпіталі хворій надали спочатку первинну медичну допомогу, а потім доправили до лікарні у місто Дніпро.
У населених пунктах армійці почали будувати навіть культові споруди: у селах з`явилися каплички, в яких військові капелани, котрі є в кожному підрозділі бригади, правлять службу. Незадовго до нашого приїзду на передову в десантно-штурмовій бригаді взяли шлюб військові молодята. За свідків у них були теж люди у формі. Солдати-контрактники із Західної України знаходять на Луганщині свої другі половинки й забирають їх додому.
Орденоносні підрозділи
— І знаєте, — начальник штабу — перший заступник командира оперативно-тактичного угруповання «Луганськ» полковник Павло Процюк задоволено посміхається, — я радію змінам у нинішній армії. Наш сьогоднішній солдат — це не та людина зі зброєю, яка бездумно воює: український воїн робить все сплановано, зважено, чітко, без шапкозакидання та істерики. Армія готова визволяти свою землю. В зону АТО прийшли контрактники, які виконують свої завдання тут до року. Строковиків немає. Якщо хтось із призовників має бажання послужити Батьківщині в зоні АТО, він повинен спочатку пройти піврічну службу в своєму підрозділі, а потім підписати контракт, і лише тоді, за особистою (!) згодою його направлять у зону бойових дій.
Відтак, усе потужнішими, боєздатнішими стають військові підрозділи оперативно-тактичного угруповання «Луганськ»: добре, наприклад, себе проявили військовослужбовці 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила під командуванням спочатку генерал-майора Олександра Павлюка, а нині — полковника Анатолія Шевченка. Ця бригада 2014 року визволяла Рубіжне, Сватове, Лисичанськ, Сєверодонецьк, дала гідну відсіч ворогу на Попаснянському напрямі.
А під Станицею Луганська, Щастям, у секторі «М» (Мар’їнка, Красногорівка) грамотно воюють воїни окремої механізованої бригади під командуванням полковника Олександра Жикуна. Під Торецьком, Майорськом, Зайцевим виконує бойові завдання гірсько-піхотна бригада, якою керує Герой України підполковник Сергій Собко. У боях під Дебальцевим відзначилася окрема гірсько-штурмова бригада під керівництвом Героя України полковника Василя Зубанича. 24 серпня 2017 року йому вручив на Хрещатику бойовий прапор частини Президент України Петро Порошенко. Нині бригада несе нелегку службу під Попасною.
— Підрозділи в нас бойові та сильні, — підсумовує полковник Павло Процюк. — В АТО служать три Герої України. Кожен другий боєць — орденоносець. Після ротації вони повертаються служити в свої підрозділи і вдруге, і втретє. Є у нас навіть один авторитетний боєць, якому виповнилося 62 роки. Мені цей поважний чоловік сказав, що, маючи за плечима великий досвід бойових дій, хоче понад усе передати його молодим бійцям, навчити всьому необхідному для успішної служби в армії.
Дорога додому
Кулеметна черга з протилежного боку змусила нас закінчити інтерв’ю. Бійці попросили журналістів залишити позиції батальйону. Можливо, нас помітили з того боку або ж ця черга була простою перевіркою на пильність українських вояків — не знаю. Але я вимкнув диктофон і разом із фотокореспондентом Володимиром Заїкою стрибнув до «Тойоти».
Назад їхали, так само гойдаючись із боку в бік, але цього вже ніхто ніби й не помічав. Я, наприклад, думав про хлопців, які залишилися на передовій. Простих, небагатослівних, сміливих, які сьогодні чи завтра знову вступлять у бій. Бо насувалися сутінки, а з ними — й чергові провокації сепарів.
Нехай Бог береже вас, наші захисники. І нехай ця розповідь про вас в «Урядовому кур`єрі» стане частинкою нашої глибокої поваги та шани до вашого подвигу!
«Урядовий кур’єр» дякує за допомогу в підготовці матеріалу прес-центр ОТУ «Луганськ».
Ми в Google+