Років із десять тому поверталася з автобусного туру Європою. «А я додому вперше за багато років, — поділилася жінка, що сиділа поруч. — Поїхала в Італію на заробітки, коли донька йшла в перший клас. Спочатку працювала нелегально, тож виїхати не могла. Тільки й чула її голос по телефону. А тепер ось їду до неї на випускний…»

Так ми разом із Зоряною й проплакали до самісінького Львова (ані змоги спілкуватися через скайп, ані інших цифрових технологій тоді в Україні не було). Мама-трудівниця дуже тривожилася: чи ж прийдуть зустріти її донька й чоловік? І прикладала до серця їхні фотографії… Вони прийшли: обійми, сльози, поцілунки.

Мені вистачило цього невигаданого життєвого епізоду, щоб кілька днів поспіль картати себе запитаннями: чи ж варті ті зароблені важкою працею на чужині гроші таких жертв? Добре, що в цій сім’ї все повернулося саме так, а в інших? Хіба всі діти, які виросли на закордонних материнських заробітках, це цінують і стають порядними людьми? І скільки родин заплатили своїм крахом за ті євро? Думки наздоганяли одна одну, не додаючи душевного спокою.

Нещодавно за роздачею страв в одному з придорожніх кафе в Чехії зустріла жінку з Полтавщини. Тут-таки, у приміщенні, що поряд, вона й живе: встала — і вже, вважай, на роботі,— цілих 12 годин. Оксана розповіла, що їй самій треба ставити на ноги двох дітей. І… заплакала: я, каже, заздрю вам, що ви вже завтра побачите свою сім’ю, а я?   

…Днями моя хороша знайома зібрала валізи: мовляв, усе, несила більше перебиватися з хліба на воду й терпіти злидні — їду на заробітки за кордон! Із підсвідомості чомусь зринули попередні сюжети: обидві жінки — із Львівщини й Полтавщини — з повними сліз очима… А на пам’ять попросилися оці, вочевидь, вічні Шевченкові рядки:

А сестри! Сестри! Горе вам!

Мої голубки молодії, для кого в світі живете?

Ви й наймах виросли чужії, у наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете…

Ну скільки ми, українські жінки, будемо наймитувати по світах? Воно й для європейця начебто нічого — підзаробити в багатшій країні. Але ж не ціною розлуки з рідними на 10 років! Це  виходить так, що заробітки видавлюють із нас ще й закладений природою материнський інстинкт? Яка ще жінка, крім української, здатна витримати таку тривалу розлуку?

Мені хотілося кричати їй про все це, але… Кричати, вочевидь, треба до наших правителів. Дуже хотілось би, щоб на місці цих жінок-заробітчанок побували їхні дружини! 

Розумію, що все це — емоції, які варто врівноважувати хоч би тим, що мігранти сьогодні найбільші інвестори в українську економіку. І що міграція — це ще й чудовий ресурс для розвитку, для інновацій, для комунікації… Недаремно ж дослідники називають нас «Мексикою Європи»: саме Україна вийшла на перше місце за постачанням робочої сили до європейського співтовариства.

І все-таки так хочеться «міграційного зламу» на нашу користь! Але без модернізації країни (реальної, а не декларативної), без надії та перспективи насамперед для молоді його не буде.