Кілька років тому моя донька повернулася схвильованою зі школи. «Уявляєш, мамо! Наша вчителька етики сьогодні дуже образила прибиральницю. Вона в її присутності всього класу сказала, що якщо погано вчитимемося, то… прибиратимемо в школі. Наша технічка після того плакала. Я сама бачила…» Етики неможливо навчити у виші та школі. Вона закладається з молоком матері у сім’ї. Ви зустрічали черствих душею? Ні? А вони поряд з нами. Буває, й сліпі бачать краще за зрячих. Душевна сліпота стає діагнозом сучасності. Часто-густо спостерігаємо у транспорті, як молоді люди, зручно розмістившись, затуляють вуха навушниками від плеєрів і ховають очі у газетах або книжках, не помічаючи літніх людей, які стоять поруч.

У наш меркантильний вік більшість спілкується з потрібними, поважними й корисними людьми. І майже ніхто не зважає на маленьких і слабких.

Моя покійна бабуся, яка мала лише чотири класи церковно-приходської школи, вчила колись: «Господь любить хворих та гнаних більше, ніж звичайних людей. Тому маємо допомагати таким». Пам’ятаю її наочний урок етики. Так би мовити, з життя. В селі, де вона мешкала, жив такий собі дивакуватий чоловік середніх років на ім’я  Сашко. Він був трохи не в собі і виживав за рахунок того, що комусь пас худобу або допомагав по господарству. За це його годували або давали щось із собою. До бабусиної оселі він любив приходити на свята. Тоді роботу не потрібно було робити, а бабуся садовила гостя на зручне місце. Виділяла йому тарілку, столові прибори та чарку. Тобто пригощала всім, що мала. Мабуть, в інших хатах у свята Сашка так гостинно не зустрічали, адже дивилися на нього як на… робочу силу.

Нам, дітям та онукам, також не зовсім було зрозуміло, навіщо надавати в такий радісний день притулок чужій і не дуже здоровій людині, адже родина чималенька і особливими статками не відзначалася. Але бабуся була непохитною у такому своєму «опікунстві» і говорила: «Завжди допомагайте, діти, людям. Можливо, і вам хтось у скрутну годину протягне руку. Краще перед вами хтось у боргу нехай буде, ніж ви».

Минуло багато років. Немає вже давно бабусі й Сашка. Але я й досі бачу, як мудра жінка дарує звичайному сільському чоловікові свято та свою повагу.

До речі, одна з моїх рідних тіток, яку я дуже любила і якої недавно не стало, пропрацювала більшість свого життя прибиральницею у школі. Але не тому, що вона погано вчилася. Просто її особисте життя не склалося, потрібно було виростити двох дітей, а посади за її фахом — агронома — у селі не було. Ми дітлахами прибігали до неї в школу допомагати. А вона, коли щось фарбувала або мила, завжди співала. Її пісні були переважно печальні. Мабуть, на її шляху також трапилося достатньо неетичних людей, подібних нашій вчительці етики…