Написати про Віталія Запеку порадила директорка Полтавської міської централізованої бібліотечної системи Таміла Дузенко, повідомивши, що чула про нього багато позитивних відгуків від своїх працівників. Розраховував зустрітися з ним по обіді того самого дня у Галереї мистецтв на презентації видання «Місто, з якого почалася війна» про Слов’янськ Донецької області.

Проте ми зустрілися на годину раніше. Мій співрозмовник справді виявився непересічною особистістю. Під час інтерв’ю я дізнався, що 13 жовтня в нього день народження. Тому знайомство було дуже доречним.

Перша ротація

— Пане Віталію, ким ви працювали до війни?

— На той час я був професійним фотохудожником, згідно з рейтингом журналу photographers.ua входив у ТОП-100 з країн СНД. З фотоапаратом пішов і на війну. Служив, як і всі, й відчуваючи свою причетність до історії, знімав. За три роки зробив 10 тисяч світлин, які нині зберігаються в кількох музеях і в Держархіві з поміткою «Зберігати довічно».

— Як для вас почалася війна?

— У березні 2014 року я пішов у Полтавський військкомат, але мене звідти прогнали, сказавши: «Сьогодні офіцерський день, а ви сержант». Потім намагався допомогти Україні своїм винаходом — накладним хірургічним швом, який оцінили в медакадемії й інституті Шалімова, проте його серійне виробництво так і не налагодили. А шкода, тому що з його допомогою солдат може зашити на собі рану за 10—15 секунд.

Не діждавшись повістки з військкомату, в перший робочий день нового 2015 року пішов і записався добровольцем у батальйон «Полтава», який саме формували. У першу свою ротацію у місто Волноваху їхав у цивільному, а зі зброї в мене був тільки складаний ножик. Там пройшов двотижневі курси спецназу й поїхав служити поблизу Маріуполя. Уже звідти нас перекинули в сектор «А» в Луганську область.

— Прибули ви у Волноваху…

— І стали свідками обстрілу ворожими «градами» нашого блокпоста, бачили, як снарядом розтрощило автобус із цивільними. Російські пропагандисти звинуватили в цьому Україну. Так дізнався, що таке інформаційна війна. Бачив, як одурманені ворожою пропагандою жителі Волновахи плювали у спину нашим захисникам, звинувачуючи їх у смерті рідних і близьких. Це було неймовірно важко витримати. Тому я за першої ж можливості став боротися з ворожою пропагандою.

— Як саме?

— Спочатку фотографіями, потім з’явилися тексти до них, а трохи пізніше — нариси, розповіді про те, що я бачив і відчував, про службу й місцевих жителів.

— Ви служили тільки в секторах «А» і «М»?

— Мені доводилося виконувати бойові завдання у трьох секторах, не був тільки у секторі «Д», в Авдіївці. Там побував пізніше, вже як письменник. Відвідав торік і Волноваху з фестивалем «З України в Україну».

Їхав туди з подвійною цікавістю, як зустрінуть, адже мене там знають і те місто для мене знакове. І був приємно вражений, бо побачив у настроях людей позитивні зміни. У них уже немає ненависті до наших захисників, до України.

На фестивалі було містечко майстрів, де проводили майстер-клас із виготовлення українського прапора на магніті. То молодь ці прапори спокійно несла, доки висохнуть. На жаль, ті, кому за 30, ховали їх, щоб ніхто не побачив, що вони патріоти України.

Книжка для онучки Полінки

— Яке місце служби вам запам’яталося найбільше і чому?

— Завжди пам’ятатиму село Кримське на Луганщині, тому що його майже безперервно обстрілювали вороги. Особливо моторошно там було вночі. Затишшя між обстрілами тривало найдовше 15 хвилин. Селяни жили з ризиком будь-якої миті наразитися на небезпеку. Там російські найманці застосовували заборонені всіма міжнародними конвенціями касетні снаряди, якими нас поливали з реактивних систем залпового вогню. Навіть сфотографував ворота, на яких видно, що розриви в металі йдуть згори донизу, а не навпаки. Там побачив повністю зруйновані ворогом дитячий садок і нову школу. У Кримському на всіх будівлях видно сліди війни.

— Коли для вас закінчилася війна?

— Вона для мене не закінчилася, і далі борюся за Україну словом. Видав фотоальбом «Батальйон «Полтава». Роки війни. Фото та розповіді», антивоєнний роман «Цуцик». У мене було 11 ротацій, і після кожної записував враження. Окремо — смішне та дивовижне. Ці записи вилилися у воєнно-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже», який побачив світ півтора місяця тому. Його почав писати ще 2017-го, проте не хотів друкувати. Думав: як можна писати про війну смішне, якщо вона ще триває?

А потім друзі з Дніпровського національного академічного муздрамтеатру імені Т. Шевченка попросили мене написати для них нетрагічну п’єсу. Я її написав на основі цього ненадрукованого роману. Відбулася прем’єра. Коли я побачив реакцію на неї глядачів, зрозумів, що помилявся. Людям потрібен сміх, і вони хочуть висміювати негаразди, щоб їх не було. Проте деякі недоліки посилилися, тому моя книжка стала актуальною. Ось трохи більш як за місяць третина тиражу розлетілася.

— А який наклад книжки?

— Мої твори друкують накладом тисяча примірників, а потім постійно додруковують. Перше видання «Цуцика» розійшлося за чотири місяці без реклами, тільки завдяки людському розголосу. Уже готують третє видання. І «Герої, херої та не дуже» вийшла тільки в серпні, а вже майже весь наклад розійшовся по людях.

— Яка з книжок вам найдорожча?

— Найдорожчі для мене цивільні книжки, зокрема «Полінка». Я її написав для маленької онучки під час ротації, ще не знаючи, чи повернуся з війни. І тому дозволив собі пофантазувати, що вижив на цій війні, онучка підросла, я з нею бавлюся і вчу її. Це дуже легка, смішна й добра книжка. Її взяло до друку впливове видавництво, яке підготувало класні ілюстрації. Сподіваюся, скоро надрукують.

Вважаю своїм головним літературним доробком інтелектуальний роман-утопію «Абсурд», який готують до друку. Почав його писати 2016 року, це мої роздуми про суспільство.

— Коли ви його писали?

— Під час нічних чергувань і просто чергувань. На війні не тільки стріляють, там достатньо часу, щоб подумати про життя. Хлопці подарували мені економний світильник, і я його використовував, щоб писати.

Про героїв і патріотів

— У вас є військові відзнаки або за творчість?

— За творчість кілька дипломів є. За службу — лише стандартний набір нагород. Нічого героїчного я не встиг здійснити.

— Книжки пишете сам чи вам хтось допомагає?

— Сам пишу. Проте, звісно, є ілюстратори, редактори, видавці.

Видаєте їх у Полтаві?

— Ні, з місцевими видавництвами в мене не склалося. Перший фотоальбом з розповідями про батальйон «Полтава» хотів видати в Полтаві з ініціативи місцевого видавця. Він такий патріот, що клейма ніде ставити. Мені тоді здавалося, що він порядний чоловік. Насправді зібрані мною 36 тисяч гривень він просто привласнив, а книжки досі немає. Тому я подав на нього до суду. Незабаром відбудеться друге засідання.

— Де берете кошти на видання книжок?

— Після того як я став співавтором збірок «Слово про війну 2» і «Слово про війну 3», які вийшли в житомирському видавництві, його власники зацікавилися моєю творчістю й запропонували видавати все, що я напишу, в борг. Тобто видаю книжку за їхній рахунок, а потім поступово за неї розраховуюся. Отак і співпрацюємо.

Коли полтавські видавці побачили деяку популярність моїх книжок, стали звертатися. Казали, що я не патріот, якщо в Полтаві не друкуюся. Треба друкуватися в них. Але вони пропонують гірші умови, ніж у Житомирі. І вони мені тепер не цікаві.

— Чому вас запросили на захід, приурочений Слов’янську? Ви там теж проходили військову службу?

— Ні, я через це місто тільки проїжджав у 2016 році. Ми там навіть не зупинялися. Уперше я там побував торік із фестивалем. Враження не дуже. Доволі ватне населення. Виїжджав звідти з полегшенням. Там і нині причетні до початку війни люди — офіційні кандидати на посаду міського голови. Тому хоч я й виступав у їхній міській бібліотеці, навідріз відмовився дарувати й навіть продавати там свої книжки.

— Ви стали публічною особою.

— Так. Часу на себе майже не залишається. Після заходу в Галереї мистецтв поїду у Дніпро на театральну конференцію. Тобто я вже став якимсь драматургом. У мене є ще одна п’єса. Потім поїду в Чернігів. Готую до друку дві книжки, одна з них дитяча.

Триває робота з перекладу моїх ще не надрукованих творів українською мовою. До війни й коли воював, я був російськомовним. Але демобілізувавшись, перейшов на українську й відтоді принципово жодного твору російською не публікую. І тому раніше написане російською перекладаю українською.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

Полтавець Віталій Запека — автор і співавтор шести книжок про війну. Фото автора

ДОСЬЄ «УК»

Віталій ЗАПЕКА.  Учасник АТО, колишній воїн добровольчого батальйону «Полтава», позивний «Спілберг». Народився 13 жовтня 1967 року в Полтаві. Закінчив місцевий електротехнічний технікум за фахом «електромашинобудування», магістратуру Полтавського педуніверситету імені В.Г. Короленка (технологія, дизайн та креслення). Займався підприємницькою діяльністю, фотомистецтвом. Нині вільний художник — письменник, драматург.