На мою думку, головна біда нинішньої України полягає в тому, що її керівники не дивилися фільму «Кавказька полонянка». Там був тост, який доречний у всі часи і для всіх ситуацій: «Вип’ємо за те, щоб наші бажання  збігалися з нашими можливостями!». Припускаю, що тост звучав ще краще: «Вип’ємо за те, щоб наші можливості  збігалися з нашими бажаннями!»

Лідери політичних сил, які брали в Україні владу у лютому 2014 року, мали грандіозні бажання, які аж ніяк не підкріплювалися їхніми ж скромними можливостями. Поміж терміново скасованих законів часів президентства Януковича був і «мовний закон Ківалова—Колесніченка». Не було жодної потреби і необхідності скасовувати його в пожежному порядку. Передусім не слід українську мову нав’язувати відверто примусово. Такі речі слід робити розумно. Відомо здавна, що коли дурня змушують молитися Богу, то він розбиває собі лоба.

Слід вживати заходів, щоб українська мова була модною і престижною, щоб нею створювали шедеври, а не просто гугнявили в ніс, як це робить одна з дикторок «Українського радіо». До речі, мода на українську мову короткий час спостерігалася на початку незалежності України. Перебування в остогидлому Радянському Союзі так набридло і російськомовному населенню України, що і воно на референдумі 1 грудня 1991 року проголосувало за розвал Союзу. Російськомовні, хай і з помилками, але ж заговорили українською мовою без спеціального на те примусу.

На жаль, невдовзі тренд було втрачено, бо незалежна Україна народилася ніби в пробірці і без природних батьків, які свої країни вели до незалежності та зміцнювали її. Хто наш Джордж Вашингтон, Симон Болівар чи навіть Лех Валенса? На жаль, таких не було. Ось і маємо те, що маємо. Загальновідомо, кому належать ці слова. Не Нептуном, а відомо ким на зорі незалежності було знищено Чорноморське пароплавство.

Демократично обрана 1990 року Верховна Рада Української РСР, незважаючи на політичний плюралізм, дружненько проголосувала за привласнення парламентаріями автомобілів «Жигулі», які призначалися для продажу здавачам м’яса (сучасною мовою — фермерам). Із 450 депутатів лише троє встояли перед спокусою. Молоде покоління, яке вже встигло звикнути до престижних позашляховиків та інших чудес світового автомобілебудування, напевне, нині не може второпати, навіщо парламентарії — і комуняки, і націоналісти — загарбали у здавачів м’яса якісь допотопні «Жигулі». Один із депутатів спромігся навіть задавити цим придбаним автомобілем бабусю в Борисполі під Києвом. Щоб зам’яти скандал, нардепа скерували послом в одну із престижних країн світу. Отже, корупція, для боротьби з якою в Україні створено всі мислимі і немислимі структури, розпочалася з експропріації нардепами «м’ясних» «Жигулів». У цьому випадку бажання влади збіглося з її ж можливостями… Артилерист Яків Джугашвілі потрапив у полон, де й загинув. Нібито Сталін відмовився обміняти фельдмаршала Паулюса на свого сина. Чому поміж українських вояків, полонених сепаратистами на Донбасі, немає дітей та інших близьких родичів української еліти? Мабуть, тому, що такі родичі не мають бажання воювати на Донбасі і обминають його десятою дорогою, а еліта має можливості не скеровувати їх туди.

Проте чужих дітей не жаль посилати на війну, бо еліта має бажання і можливості опікуватися офшорами, а не завершенням братовбивчої війни на Донбасі. Основна маса населення не підконтрольного українській владі Донбасу — це зросійщені українці.

1969 року під час конфлікту на острові Даманський, на радянсько-китайському кордоні в районі Зеленого Клину, загинуло з півсотні радянських вояків, і це здавалося великими втратами. Такі втрати, на тлі сучасного Донбасу, здаються мізерними. Командувач Далекосхідного військового округу генерал-полковник Лосик наказав пальнути із секретних на той час «градів» по китайцях на Даманському. Через це втратив посаду. Застосування «градів» обросло легендами, як щось фантастичне. Кого нині на Донбасі здивуєш кількома залпами «градів»?

Чинна влада твердить, що місцеві вибори на Донбасі відбудуться після роззброєння сепаратистів, виведення російських військ та відновлення контролю над усією лінією українсько-російського кордону. Це бажання, без сумніву, чудове. А як щодо можливостей його реалізації? Не слід сприймати сепаратистів за дурників, які усовістяться і підкоряться українській владі. Варто згадати імператора Наполеона, який радив оцінювати противника не за його намірами, а за його можливостями. Бажання і можливості йдуть у тандемі, щоправда, не завжди в одному й тому самому векторі. Поки на Донбасі встановлять мир, слід надати можливість (а то й змусити) послужити на фронті всім прихильникам воєнного розв’язання конфлікту.

Кількість «патріотів» значно зменшиться. Автор цих рядків розуміє, що людство ще не навчилося жити без армій і українська армія повинна бути найкращою у світі, бо той самий Наполеон зазначав: «Нація, яка не годує свою армію, годує чужу». Певні політичні сили мають бажання ігнорувати Росію. Бажання є, а чи є можливості? Є бажання, щоб Захід застосував до Росії економічні санкції, тоді як Україна використовує можливість придбання в Росії антрациту. Отже, можливості України в ігноруванні Росії обмежені. Від цієї реалії подітися нікуди. Сусідів, як відомо, можна не любити, можна їх зневажати, але цього відверто не  демонструвати і цим не хизуватися. 

Іван ДАХНО
 для «Урядового кур’єра»