На Прикарпатті в гуцульському селі від зовсім не чарівного ножа загинув 82-річний мольфар. Принаймні так він себе називав, хоч, за переказами, мольфара — людину з надлюдськими можливостями не так просто вбити навіть з вогнепальної зброї. Тепер їх насіялось, як грибів після дощу. Благодатний грунт — труднощі, яких зазнаємо на зламах епох і цінностей, які  найгостріше проходять через наші душі.

Тільки на Івано-Франківщині чи не в кожному третьому селі —  на Яремчанщині, Косівщині, Городенківщині, Верховинщині, Коломийщині — свої примівники,  ворожбити і цілителі. Лжецілительство особливо небезпечне, коли такий фантазер чи просто хитрий чоловік,  увірувавши сам у себе, (часом хворій людині не його метафізика, а віра допомагає), береться лікувати всіх від усього. В народі ж кажуть: мудрий знає, скільки він ще не знає, а не такий упевнений, що знає все, особливо тоді, коли йому з різних причин надає великої уваги преса.

Цей був розкручений чи не найпотужніше.  Приваблював своєю екзотичністю — вбрання,  характер, природна метикуватість і мистецький талант. Із середньою освітою, без  жодної медичної, був природженим психологом, майстерно від Бога грав на сопілці і дримбі, 40 років керував народним ансамблем дримбарів, за що удостоївся особистого візиту  високого чиновника та звання заслуженого працівника культури.

Люди, особливо ті, що прибували здалека, в своїй біді й безвиході  вірили чуткам і прописаним легендам. Ніби й невинно: «мольфар лікує дримбою», «заслужений мольфар», одні заголовки чого варті! А людина в біді шукає те, що понад звичайне, пропускаючи фігуральність висловлювань — не заслужений музика, а всемогутній ворожбит. Все б нічого, якби не йшлося про людське здоров’я і, як бачимо, життя.

До нього йшли з різних кутків України. Односельчани ставилися до цього і до нього  поблажливо: «Скільки ж то раз село повінь заливала, і хмари його ну ніяк не слухалися, як у свій час і красуня-дружина. То як може приворожити іншим?» Гуцули від своїх батьків і дідів знають: мольфари в горах народжуються, можливо,  раз на століття, об них не спіткнешся у кожному третьому чи шостому селі.  Тож захворівши, поспішали в лікарню, а не на правий берег Чорного Черемошу. 

Я мала нагоду зустрітися з ним понад півтора десятка літ тому, коли чудотворство,  ворожбитство і цілительство ставало на старт. Поспілкувавшись, написала не ту статтю, за якою їхала, а про його творчу непересічність, цікавого музику і майстра, який умів так зробити інструмент, щоб коливання металевого миндика дримби створювало потужні вібрації, а звуки пробуджували енергію дерева і металу, впливаючи на чутливу душу, може, й  допомогали їй у різні, навіть критичні моменти. І це часом помічне  без  надприродних сил і метафізики Карпат, яку він для самоутвердження любив  приписувати.   Зробив це  за інерцією і у 82  собі на лихо перед 33-річним прагматиком, не зумівши як психолог визначити, хто перед ним.   Вселяти віру треба теж з царем у серці й голові, щоб  не обернулося помстою за втрачену віру, невиправдані надії ,час, здоров’я, близьку людину, кошти.

Виправдовувати все тим, що кожен має свободу і право вибору,  виглядає на зручну ширму, за яку ховають бездіяльність ті державні служби й органи, які мали б  навести лад у сфері медичних послуг і в правилах гри «мольфарів», ЗМІ та їх пацієнтів, щоб це навіювання і «метафізика» не переходили межі від смішного до трагічного. 

За шість кілометрів від села, де проживав загиблий, через кілька годин міліція затримала, за їх інформацією,  колишнього пацієнта пенітенціарного і психо-неврологічного закладу, мешканця Львівщини. З мотивами вчинку  навіть такої людини розібратися складніше, та й чи вигідно? Про мертвих  — або добре, або нічого. Може, і правильно, якби не залишалися зі своїми проблемами тисячі живих, яких чекає завтрашній день, заради якого треба зробити предметні висновки і зміни.