ПРЕМ’ЄРА

Нарешті побачила світ заздалегідь анонсована вистава всесвітньо відомого Еріка-Еманюеля Шмітта

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Якщо в традиційних п’єсах рушниця стріляє у фіналі, то в «Загадкових варіаціях» — на початку. Нобелівський лауреат з літератури бабахає по журналісту з маленького північного містечка, якого сам запросив. «Я ідентифікую себе з двома чоловіками. Вони зовсім різні. Це втілення суперечностей в мені і в вас, — вважає Шмітт. — Сьогоднішній європейський інтелектуал дещо шизофренічний — живе оптимістично, а висловлює песимізм». В його інтелектуалах замішано жіноче і чоловіче, що спонукає лицемірство і відвагу бути самим собою в коханні.

«Чи переходимо ми після вдоволення бажання до любові? — розмірковує драматург. — Кохання завжди сюрприз. Воно не має статі. Найкращі історії кохання — без сексу». Асексуальність творів Шмітта є певною відповіддю на одержимість сексизмом сучасної культури порногламуру. Щодо постановок своїх п’єс у театрах світу Шмітт зазначає: «Коли вдала режисура, я тоді як автор почуваю себе незрадженим… Я заперечив одному режисерові, коли він збирався поставити виставу з двома актрисами, які грали б чоловіків з їх стражданнями». Ще б пак. У його п’єсах і так мотиви вчинків змодельовано екзотично. І тільки талановиті професіонали можуть упевнити в такій психології та сценічній ймовірності.

Коли між чоловіками двобій — шукайте жінку. Фото Віоли СОКОЛАН

Гаряче дійство в чорно-білій кімнаті

Поставив «Загадкові варіації» в жанрі «дуель» художній керівник Молодого театру Андрій Білоус, відомий головною роллю у фільмі Олеся Саніна «Мамай». Психологічний, аж до фізичного, двобій точиться за усвідомлення кохання в своєму житті до дивовижної жінки. Вона наповнила екзистенціальним змістом буття коханця, який завдяки її любові видав свій найкращий за 25 років в літературі роман «Невисловлена любов». А чоловік перетворив своє життя на талановитий епістолярій в пам’ять про неї.

Гаряче дійство розгортається на заполярному острові в чорно-білій кімнаті з довгим столом. На ньому герої і сидять, і стоять, і лежать. (Сценографія Володимира Карашевського.) Над ними зависає стеля з шести площин. Вони спочатку здалися мені вітрилами, у фіналі на них, наче на чистих аркушах-екранах, плине над героями зображення жінки, яка й після своєї смерті домінує в їхньому житті.

Станіслав Боклан грає обласканого почестями самітника, якого повії звуть Людожером. Але він перераховує величезні гонорари на медичні дослідження. Його герой вважає, що література провокує, фантазує реальність: «Я творю, а не рапортую… Правда розчаровує. У кожної людини своя правда, а в жінки їх кілька — для кожного чоловіка». Він ненавидить кохання за ті страждання, якими супроводжується насолода любов’ю. Може, тому зачохлив себе в комбінезон? Боклан демонструє в ролі змучену мужність і вразливість сильної людини. У коханні він гість — вона хазяйка. Після оргазмів поглинає самота, яку не проймає насолода.

Ларсена — чоловіка коханки письменника – грає Олексій Вертинський. Актор з першої появи заявляє неординарну мозаїчність свого героя. На ньому яскраве печворкове пальто та волохата шапка. (Одяг у виставі дещо нав’язливий в своїй театральності. Костюми — Бориса Орлова). «Не вірю», що його герой пересічний та провінційний, яким його характеризує письменник. Через свої психофізичні дані Вертинський аж ніяк не мімікрує в посередність. Та й у кожному столичному театрі вистачає акторів, яким звичайність органічна. Та не вони роблять касу.

Вигадане й реальне поєдналися

Сама особистість актора провокує жанрове сприйняття. Його талант замішаний з крутою насмішкою над побутовою посередністю. Герой Вертинського в словесній дуелі доводить, що життя креативніше за будь-які геніальні твори. Письменник визнає: творчий успіх своєї епістолярної книги повинен розділити з Ларсеном, який завдяки любові настільки втілився в померлу дружину, що спромігся в свої листах від її імені надати сенсу життю відлюдника, який вмирає від невиліковної хвороби. У фіналі провінційний музикант постає справжнім провідником людяності, незважаючи на ярлики. Письменник після шокової правди життя, яке втрутилося в творчість, намагається втриматися в координатах мачо.

І якщо вибір режисера Боклана на роль Знорко — стовідсоткове влучання, то з вибором Вертинського на роль Ларсена можна сперечатися через його ексцентричність, що не передбачена драматургом. Актор з перемінним успіхом ламає енергетику побутової комедії та ближче до фіналу насичує гру трагічними нотками. І переповнений зал полонить співчутлива тиша.

Як це часто буває, вигадані події в творчості митця містично пророкують його особисте життя. Прем’єру, робота над якою тривала близько двох місяців, відклали через смерть дружини Олексія Вертинського. Після трагедії він зіграв героя, для якого дружина значила так багато, що після її смерті він не тільки пробачив їй коханця, а й вступив з ним у листування, яке тривало більше 10 років. Це створювало для героя уявне існування дружини. Прем’єра «Загадкових варіацій» разом з затяжними оплесками та квітами тривала понад дві години.