«Галю, треба на фронт терміново виготовити три мультиками», — з Острога зателефонувала сестра Ольга Шевчук, яка ще 2014-го створила волонтерський рух «Покрова» для допомоги нашим захисникам. Галина Конькова й близько не знала, що це таке, тож пішла у військовий магазин на продуктовому ринку. Його власник Павло Полюхович розказав  і показав. Це тканина, з якої шиють маскувальні костюми. А ще може бути піксель, пісок, олива, пустеля… і маса інших. Отож із 24 лютого пані Галина не розлучається з військовою тематикою.

Обставини неначе самі підвели до цього. Вона, як і Наталія Сайкевич, яка давно орендує під офіс великого косметичного бренда приміщення в центрі міста, залишилися фактично без роботи — склади цієї фірми під Києвом потрапили під ворожі обстріли. Ось і вирішили разом спрямувати зусилля на створення захисного обмундирування для снайперів, розвідників, диверсійних груп, що працюють у ворожому тилу. Розповіли про це знайомим, а ще через сторінку у фейсбуці «Покрови» звернулися до небайдужих.

Зголосилося чимало жінок. А керівник структури, якій належить приміщення, дозволив їм працювати безплатно в найпросторішому приміщенні.

Він і сам чудово розуміє: люди роблять це від серця і задля якнайшвидшої нашої перемоги.

«Ми не для преси — для перемоги працюємо»

Вихідних та свят тут немає: дівчата постійно змінюють одна одну. Серед них Оксана Стрижоус та Катерина Стороженко, яких застала за роботою. Вони саме плели «кікімору» (так називається костюм для снайпера).

«А ви цікавилися, це рухомий снайпер чи, може, нерухомий? Адже буває йому, повністю злитому з місцевістю, треба нерухомо пролежати 8—9 годин», — уточнює пані Конькова. «Сказали, нерухомий». — «Тоді доплітайте аж до підлоги».

Оксана, найвища на зріст серед усіх, приміряє верхню, потім — нижню частину «кікімори» на себе: залишилося доплести якихось 20 сантиметрів, і готово.

Чоловік Катеринин Дмитро Стороженко 2019-го втік із Криму на материк. Там залишив усе, що нажив. І пішов у ЗСУ захищати Україну. Нині він на передовій. А Катерина зізналася, що, працюючи тут, трохи відволікається від тривожних думок — ремесло допомагає. Яке ж воно безцінне!

«Я вже, мабуть, дисертацію можу захистити про цих кікімор та лісовиків. Багато в чому інтернет допоміг, щось засвоїли методом проб і помилок. Гадаю, це набуте ремесло вже не зникне. До нас і після війни можуть звертатися, приміром, орнітологи, які спостерігають за птахами, чи фотомисливці — залюбки сплетемо їм костюми. Ось, бачите, штани, ось шубка», — демонструє Галина Конькова ще один витвір умілих рук та фантазії майстринь.

Вони всього вчаться на марші. Основа кожного виробу — сітка, яку передавали рибалки. Однак нині знайти її дедалі складніше. До речі, сітку розміром 10 на 4 метри одна жінка, яка вже добре набила руку, плете дев’ять днів, щодня працюючи з 9 ранку до першої ночі. А якщо трохи менше, часу знадобиться значно більше.

Тільки уявіть, яка це нелегка ретельна праця! У кожне віконце сітки вплітають попередньо розібрану мішковину (мішки мають бути не нові й джутові), а ще додають смужки з натуральних тканин маскувальних кольорів. Шукають матеріал для роботи, де тільки можуть: щось передають волонтери чи приносять із дому, щось купують у секонд хендах. І в цьому темпі та ритмі, які задали собі самі, дівчата крутяться з ранку до вечора незабаром чотири місяці поспіль. «Але, зауважте, ми не для преси — для перемоги працюємо», — кажуть. Вони просто невтомні, як і наші захисники!

А діти заспівали «Червону калину»

Така сама і талановита рівнянка, членкиня одразу двох творчих спілок — письменників та журналістів Тамара Бацмай. Вона і картини малює, й книжки для дітей пише та видає (до речі, «УК» розповідав про це раніше). А від початку війни плете маскувальний одяг та готує обіди для внутрішньо переміщених осіб в одному із соборів міста. Адже Рівне перетворилося на величезний конвеєр безкорисливості та добра, яке тут на кожному кроці. Питаю, чи не затяжко їй (знаю, що пережила кілька складних операцій, та й років нікому з нас зозуля не докує).

«Тяжко, втомлююся страшенно, — не приховує пані Тамара. — Але як  трішечки відпочину, біжу на зустрічі з дітками — вони дарують мені крила.

Ось днями була дітвора 5—10 років із Краматорська, Слов’янська, Харкова, Донецька, Маріуполя. Хтось із мамою прийшов, хтось із бабусею. Разом уголос читали книжку «Моя Україна», в якій я зібрала унікальні факти про нашу країну. А тоді питаю: яку відому українську пісню співають багатьма мовами світу? Я мала на думці «Щедрик». А діти, не змовляючись, одразу почали: «Ой, у лузі червона калина похилилася…»

Тобто маленьких патріотів зі сходу тут, на заході, об’єднують наше слово і наша пісня. А ще вони дедалі частіше приходять на такі зустрічі у вишиванках. Оце й спонукає мене до безкорисливої праці заради нашої перемоги. Відчуваю моральний обов’язок, тому навіть і не думала десь їхати з рідного міста».

Натхнена розмовою, несподівано зустріла виконавчого директора Рівненського регіонального відділення Асоціації міст України Тетяну Грещук з величенькою торбою: «Ось, нарізала вчора смужок зі старого одягу та й несу їх до волонтерського центру. Вони для маскувального одягу потрібні. Отак щоразу: звечора наріжу, а вранці занесу. Усе ж допомога. Адже в кожного з нас  стільки непотрібного одягу, ганчір’я — все згодиться для перемоги».

Вона запрошує долучитися до доброї, як на мене, святої справи. Каже, викроївши у своєму графіку годинку-другу, отримаєте моральне задоволення надовго. І від створеного власними руками, і від безкорисливої допомоги нашим захисникам. І майданчиків для цього дуже багато, треба тільки, як кажуть, знати місця.  І я вже не можу дібрати слів у відповідь. А що тут скажеш? Ми незламні!