Запорізькі волонтери Світлана Ушакова і Геннадій Леоновець привезли на передову поблизу Донецька землякам, які служать в інженерно-саперному взводі 1-го батальйону 28-ї механізованої бригади, продукти, засоби гігієни, термобілизну, теплі речі, пічки-буржуйки, портативні рації, а також листи, малюнки, вироби та обереги від запорізької дітвори. Від запорізького корпункту «Урядового кур’єра» — значних розмірів і ваги пакет з шоколадними цукерками, печивом, чаєм і кавою. А ще — чималий пакунок наших газет, яким дуже зраділи хлопці. Вони дійсно потребують об’єктивної інформації про життя в Україні. І свіжі якісні газети їм потрібні, підтверджують бійці, так само як і їжа.
— Двадцять восьма бригада формувалася і дислокується в Миколаєві, — розповіла Світлана Ушакова. — Але в ній несуть службу призвані в Запоріжжі наші, запорізькі, чоловіки, причому на найбільш відповідальній і небезпечній ділянці — в саперному взводі. Один із них — Сергій з позивним «Шалений» — сам знайшов мене і по телефону попросив про підтримку.
Шалений знайшов Світлану саме тоді, коли допомогти йому могла тільки вона.
— Він зателефонував мені і без натяків попросив... витягнути його з госпіталю, куди потрапив через поранення, — пригадує Світлана. — Серьога там собі місця не знаходив, адже на передовій залишалися його пацани, якими він опікується як батько-командир.
Шалений — кадровий офіцер у відставці, який пройшов Афганістан й інші гарячі точки, у свої 63 роки цілком міг би спокійно на пенсії займатися вихованням своїх трьох онуків, але почуття обов’язку і розуміння того, що Батьківщина в небезпеці, змусили його знову взятися за зброю.
— Спочатку мені важко було осмислити цю війну з росіянами, адже там, в Афгані, ми були братами по зброї, прикривали одне одному спини, а тепер ми — вороги, — сидячи в бліндажі з кухлем гарячого міцного чаю, журиться Шалений. — Я постійно думав, що це якась нісенітниця, але тільки до першого бою. Коли почали гинути товариші, усвідомив: це — війна. Агресору дамо гідну відсіч!
Командиру вторять його бійці — Володимир та Олександр. Обидва були мобілізовані. У мирному житті Володя — електрик. І тут, на передовій, крім безпосередньо військових турбот із саперної справи, кожну вільну хвилинку він присвячує ремонту електроприладів. Електроосвітлення в бліндажі — справа його рук. А головний з господарської частини тут — Володимир. Хоч випадають хвилини, коли душа потребує пісень. І ось тут би Володимиру гармонь у руки!
— Просили, щоб привезла їм хоч гармошку, хоч баян якийсь старенький, — каже Світлана. — Я звернулася із закликом до своїх знайомих. І ось принесли мені справжній раритет — німецький акордеон, з яким його власник пройшов усю Велику Вітчизняну і до Берліна дійшов! Я просто ахнула, коли його побачила. І відразу вирішила, що відвезу інструмент нашим хлопцям на передову — хай буде їхнім оберегом.
Ми в Google+