Зустріч з незнайомою людиною завжди інтригує. Навіть тоді, коли ти, як журналіст, чекаєш початку сухої прес-конференції чи семінару. Вже наперед дивишся на присутніх таким же сухим, як і подія, поглядом. Щоб не піддатися такому настрою, підсідаю на вільне крісло, поруч з чоловіком у костюмі з краваткою, з текою паперів у руках: один із учасників. Слово за слово розмова переходить у професійне русло. 

Моїм співрозмовником виявився начальник відділу соціального обслуговування населення Львівської обл?держадміністрації Іван Слободян.

Чоловік поволі перегортає сторінки інформаційних брошурок і, ніби сам з собою, ділиться думками: «Правильно тут написано про державні стандарти надання соціальних послуг. Повинні такі бути. Проте, на мою думку, в питаннях, де йдеться про чиєсь життя, варто керуватися не лише стандартами, а й людськими цінностями. Як потрапляють у складні життєві ситуації? Посварилися чоловік з жінкою. Про такі приклади, на жаль, чи не щодня дізнаємося від сусідів, з телебачення. Виганяє котресь із сімейної пари другу половину з дому, бо помешкання за законом належить лише одному. Не помилася людина день-другий, не перевдягла шкарпетки — все: ти на крок від образливого «бомж». Комусь і справді не світить навіть відсудити право на куток в оселі, а комусь духу забракне з цим заводитись. Куди податися в такій ситуації? Приказка жорстока, але справедлива: від суми і від тюрми не зарікайся. Суспільство не завжди готове сприйняти чужу біду і вчасно простягнути руку допомоги. Тому ці функції покладено на державні структури. Та й тут без людяності не обійтися. Ось, поміркуймо, є санітарні норми, державні стандарти надання притулку бездомним особам. А коли за вікном мінусова температура, на що перше зверне увагу добропорядна людина: на відповідність метрів квадратних на одну особу чи простелить матрац на підлозі і врятує від хвороби чи навіть загибелі чиюсь грішну душу?»

Уважно слухала свого співрозмовника і спіймала себе на думці, що «неофіційна» частина прес-конференції стала більш масштабною. І що чиновник (яких називають «сухарями») в розмові дав зрозуміти, що покладену на нього ланку роботи він з однодумцями справді виконує. Зі слів Івана Слободяна, львівські безхатченки застраховані від можливості забути грамоту. За кошти доброчинців виходить журнал «Просто неба», в якому друкується інформація, де можна поїсти, помитися, отримати медичну допомогу. А ще я дізналася історію про три сім’ї, які утворилися з числа тих людей, доля яких і за грати кидала, і на вулиці змусила поневірятися. Незважаючи на такі випробування, у них не забракло сили волі звернутися по допомогу до центру обліку бездомних «Оселя». Там вони, як і інші, хто звертається, отримали первинну допомогу. Далі погодилися на роботу і проживання в так званій комуні. Реінтеграція пройшла успішно. Новоствореним сім’ям запропонували житло в селах Львівщини.

Кажуть, разом легко і батька бити. Про батька не знаю, не пробувала, а про подолання труднощів спільними зусиллями —то правда. Приклади активної роботи (не на папері) громади, державних структур, неприбуткових громадських організацій у напрямку реінтеграції людей, які потрапили в кризові життєві ситуації, як бачимо, є. Їх буде більше залежно від того, наскільки в суспільстві розвиватиметься почуття емпатії — співпереживання за долю кожного індивіда.