У Луганську оголошено триденну жалобу: протягом останніх трьох днів серед мирних громадян 17 загинули, 73 дістали поранення від мін та снарядів. Люди, які просто йшли вулицями. Або їхали на роботу на маршрутці, що потрапила під обстріл. Чи після спекотного дня вийшли по воду та на прогулянку із дитиною.

Усі вони ніби потрапили в якесь криваве телешоу. Лише один приклад — учорашній день. Зранку обстріляно житловий масив Вергунка. Там приватні будинки. Є жертви. Пожежі. На місці одразу опинилася знімальна група російського телеканалу «Лайфньюз». Сюжет передбачуваний. Великим планом показують жінку, яка лає Президента України та звинувачує в усіх бідах українську владу.

Увечері обстріляно один з найбільших житлових масивів міста — південні квартали. Криваві сцени. Батько рятує ціною свого життя немовля у дитячому возику. Знову на місці подій першими, навіть серед російських колег, що працюють у регіоні, «лайфньюзівці». Трансляція йде майже наживо…

Два сюжети протягом одного дня. Людей, ніби овець плітями, заганяють у ненависть. Таке собі «виховання» терористами.

Луганчани вчаться відрізняти звук пострілу з «Василька» від залпів гаубиці, свист мінометів від страхітливого шурхоту «Градів».

З Донецька приходять такі ж невтішні новини. Там також оголошено жалобу. Міномети встановлюють на мікроавтобуси, возять вулицями міста і ведуть обстріл. Хто стріляє? Городяни не можуть зрозуміти. У смертоносного знаряддя на боці не написано, як у старих фільмах про війну: «За Батьківщину!» По радіо ніхто левітановським голосом не закликає мирних громадян перейти в укриття через небезпеку для життя. Вижив? Твоє щастя. Хочеш залишитися живим — твоя особиста проблема.

У Донецьку поки ще плутають звуки дощової грози від, створеного людиною для масової смерті, «Граду». А луганчани полюбили дощ. Коли дощить — менше стріляють. У домогосподарок великих східних міст у банках замість маринованих огірків — борошно, замість нового варення — крупи та каші. Кожен готується до «нового» життя, про яке терористи вже повідомили, що харчі будуть за картками. 

Ті, хто сидить у підвалах міста-супутника обласного центру Олександрівська та селища Розкішне вже третій день, кажуть, головне нині — це вода та Інтернет. Можна навіть без хліба. Найважливіше — та життєдайна ниточка спілкування, соломинка порятунку, коли ти можеш зателефонувати або написати в соціальних мережах другу.   

Туди російські медійники ще не прорвалися. Тож острів порятунку від божевілля залишається навіть за умов тотальної пропагандистської облоги. І обнадійливо читати про те, що навіть у Макаровому, що поблизу Станиці Луганської, люди вже насмілюються на спротив сепаратистським мінометникам. Виходять на вулиці та проганяють їх зі свого села. Бо немає нічого ціннішого за мир. Щоправда, і за право на мирне життя треба боротися!