«Каїн, Іуда і большевик — три людські потвори, три звіри, що їх викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів мук сумління і удавився сам. А большевик перед розстрілом братів одрізав їм носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові і тішився муками».

Ці слова, що мимоволі викликають асоціації із ставленням до наших полонених на сучасному Донбасі, сказала українська письменниця і громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська у березні 1918 року під час перепоховання на Аскольдовій могилі в Києві загиблих під Крутами студентів.

Донька організатора українського театру корифеїв літератора Михайла Старицького та рідної сестри видатного композитора Миколи Лисенка усвідомлювала, що ці слова можуть коштувати їй життя, але любов до України і правди була сильнішою за страх. Так виховав її батько, адже з юних літ Людмилі доводилося обстоювати своє право на спілкування рідною українською мовою, яку вважали мужицькою. Вже знаною письменницею вона згадувала, що діти Старицьких, Лисенків, Косачів були першими у місті, «яких батьки виховували серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».

«Запроданці керують усім, а рідні діти зрікаються Отчизни!» — ці слова із п’єси Людмили Старицької-Черняхівської (крайня праворуч) «Гетьман Дорошенко» публіка сприймала не як давню історію

На відміну від нинішніх скоробагатьків, звиклих любити Україну до глибини серця, а не власних кишень, Михайло Старицький розорився, фінансуючи театр корифеїв. Отож його доньці вже у восьмому класі гімназії довелося займатись репетиторством, щоб матеріально допомогти родині. Згодом, коли батько взявся за написання історичних романів, які заради заробітку були російськомовними, донька не лише студіювала наукові праці про добу козаччини і Хмельниччини, а й стала співавтором трилогії «Богдан Хмельницький». Це засвідчено у заповіті Михайла Старицького: «Всі історичні романи російською мовою писав я у спілці з дочкою Людмилою».

Не менші її заслуги у драматургії, де перу письменниці належать перша у вітчизняному театрі сімейна драма «Крила», п’єси «Останній сніп», «Милость Божа», «Іван Мазепа», «Гетьман Дорошенко», «Декабристи», «Тихий вечір». Філософську драму Л. Старицької-Черняхівської «Сафо» Іван Франко назвав однією «з перлин нашої літератури». Написаного ще за царських часів «Гетьмана Дорошенка» влада у надії на провал дозволила до постановки, але після десяти вистав, на які валом валила київська публіка, розпорядженням губернатора п’єсу зняли з репертуару.

Гучним скандалом, що докотився аж до Санкт-Петербурга, стала публікація на початку 1907 року в газеті «Рада» сатиричної комедії Л. Старицької-Черняхівської «Вертеп. Старовинна містерія на нові теми» з підписом Старенька Муха. Це було не менш гротескове, ніж у поемі Т. Шевченка «Сон», зображення політичного бомонду столиці. Цілком упізнаваними постали депутати-чорносотенці у косоворотках з написом на грудях «ИРЛ» («істінно рускіє люді»), Стовп на глиняних ногах (тодішній глава уряду Столипін) і сам цар Ірод (Микола ІІ).

Номер газети конфіскували, а всеімперський переполох засвідчили тотальні арешти української інтелігенції. Ніч у буцегарні довелося провести десяткам корифеїв української культури: редакторові «Ради» Євгенові Чикаленку, Миколі Лисенку, Борисові Грінченку, Кирилові Стеценку, хворій на сухоти Лесі Українці й навіть уже не молодій вдові Михайла Драгоманова. Однак ніхто не виказав, хто така Старенька Муха.

За радянських часів Л. Старицька-Черняхівська опинилася на лаві підсудних через звинувачення у діяльності Спілки визволення України. Щоб письменниця була поступливішою, чекісти заарештували її єдину доньку Вероніку. Та навіть за цих умов Л. Старицька-Черняхівська стверджувала, що віддавала всі сили культурному будівництву в Україні.

Вироком стали 5 років ув’язнення, згодом замінені на умовне покарання. У липні 1941 року, коли німці вже стояли під Києвом, Л. Старицьку-Черняхівську вже без жодних судових чи позасудових умовностей заарештували і відправили до Казахстану. Тіло померлої від голоду й холоду подвижниці конвоїри прикопали біля одного з полустанків.