Чому  саме так висловлююся? Бо в цей час через нерозумне калькування західних кінематографічних схем в Україні розквітло так зване продюсерське кіно. Нічого поганого в цьому немає. Але за двох умов: коли його знімають за приватні гроші й  коли воно може окупитися і навіть дати прибуток через кінопрокат.  У нас було два таких приклади. Це фільми О. Саніна «Поводир» та  М. Іллєнка «ТойЩоПройшовКрізьВогонь».

Останнім часом за державний кошт створено ще півсотні повнометражних стрічок. А хто їх бачив?  І не варто, бо це  якісь артхаусні сюрреалістичні витребеньки.  Виняток хіба що «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко за мотивами шведського роману. Тому фільм мав досконалу драматургію, якої так бракує майже всім нашим стрічкам.  

То на що варто надавати держзамовлення? Виключно на те, що потрібно державі. Нині їй потрібне патріотичне кіно, що виховує у людей гордість за Батьківщину, зокрема історичні фільми про звитяги запорозьких козаків. Найкраще це робити у пригодницькому жанрі.  Це також можуть бути екранізації патріотичних творів української класики. Обов’язково треба створювати правдиві стрічки про боротьбу УПА, конче потрібні про сучасну боротьбу з російським агресором. Особливе місце мають посідати стрічки, які псують імідж путінської зграї.  Тут варто розраховувати не тільки на вітчизняний прокат, а й на закордонний, адже російська пропаганда паплюжить Україну в усіх усюдах.

Також на засадах держзамовлення  потрібно виробляти фільми для дітей і підлітків. Саме для них, а не просто за їхньої участі, як це часто буває, коли термін «казка» використано лише для того, щоб одержати стовідсоткове фінансування.

Вважаю, що теми держзамовлень має визначати спеціальна комісія, у складі якої працюватимуть провідні патріотичні діячі нашої культури, авторитетні представники Міносвіти і Мінінформполітики. А якість сценаріїв має визначати сценарно-редакційна колегія зі штатних досвідчених кінофахівців, а не з представників артхаусу. 

Держзамовлення має стосуватися не лише кіновиробництва, а й прокату профінансованих державою фільмів. Це і гучні всеукраїнські прем’єри, і обов’язкова прокатна квота, і телевізійний показ не лише на державному каналі, а й на приватних. Тоді від держзамовлення буде користь.

У наші фінансово скрутні часи, які, мабуть, закінчаться нескоро, держпідтримку слід скасувати — тут би профінансувати держзамовні фільми.

Ніхто не може забороняти  фільми, які виробляють на приватні гроші. Але навіщо державі фінансувати те, що тільки потішить марнославство творців?

Гадаю, треба створювати не лише іміджеві стрічки про позитиви нашого сучасного життя (радше про справжній патріотизм і героїзм окремих людей), а й про негативні явища (корупція, сепаратизм, кумівство), що нищать країну. Але вони мають не констатувати факти і вселяти в  душі людей безнадію, а підказувати способи  боротьби з неподобствами. Така тематика теж заслуговує на держзамовлення.

Те, що пропоную, — лише штрихи для виходу з нашої кінематографічної безнадії.  Над подробицями  слід вдумливо працювати. Однак  провести кінореформу конче потрібно з погляду фінансової доцільності й патріотизму. 

Олександр МУРАТОВ,
кінорежисер, для «Урядового кур’єра»