Для багатьох жителів Луганщини квартира — це єдине, що залишилося. А її  можуть «націоналізувати» терористи.

...Ми стояли у приміщенні міськводоканалу другу годину поспіль. Черга рухалася повільно, тому тісний хол невдовзі став схожий на вулик: гомоніли, обговорювали все, навіть політику. Небачена для нинішнього Луганська справа: тут намагаються ховати очі та відмовчуватися, коли чужа людина щось каже про Україну та самопроголошену так звану ЛНР. «Куди гроші підуть, чи не доведеться сплачувати вдруге, коли все повернеться на круги своя?» — ось що хвилювало всіх. Та вголос говорили про інше.

«Чому б не зробити так, щоб можна було оплатити комуналку у поштових відділеннях?» — запитував добре поставленим голосом керівника середньої ланки чоловік у дублянці. «Бо це готівка, а ви ж бачите, скільки людей зі зброєю», — відповідали йому, натякаючи на грабіжників. «Кажуть, скоро банк «ЛНР» у Луганську запрацює», — несміливо подала голос дама в яскравому пуховику. Відповіддю їй були співчутливі усмішки. А й справді, яку таку особливу банківську систему можуть запропонувати «звільненому» населенню люди, один з ідеологів яких у своєму романі сім років тому писав: «Універсальне мірило всього на світі та велика цінність, заради якої продавалися душі, — Їх Величність Гроші»?

Саме впродовж другої години очікування в натовпі-черзі з’явилася бабуся в смішній шапці й старенькому пальті. Погляд — розгублений, руки тремтять, окуляри з діоптріями. Спочатку вона почала питати тих, хто поруч: а чи збереглися пільги в оплаті комунальних послуг для дітей війни? Що ми їй могли відповісти? Тоді вона з цим запитанням стала звертатися в усі «віконця», за якими співробітники міськводоканалу брали платежі. І таким жалюгідним був увесь вигляд цієї голодної людини, яка давно вже бідує, що навіть грубі співробітники відповідали співчутливо: «Зараз немає ніяких пільг, можливо, до весни щось зміниться». І всі розуміли, такі зміни можливі лише за умови, якщо Луганськ повернеться до України і під юрисдикцію законів цивілізованої держави.

«Але ж ані пенсії не платять, ані гуманітарки не дають, та й мої речі із сусідів вже ніхто не купує», — кудись у простір промовила старенька. І пішла, бо грошей на сплату рахунку, який їй назвали, не мала.

Так, бути відповідальним квартиронаймачем у Луганську зараз не кожному по силі. Тепер директор міського комунального підприємства «Центрожитлоком» Сергій Шатохін заявляє, що в грудні луганчани заплатили комунальникам менше ніж 25% необхідної суми. І організував роботу «для зручності населення пересувних пунктів з оплати послуг з утримання житлових будинків та прибудинкових територій». Але, як жартують люди в соцмережах, добре, якщо на подвір’я оті комунальники приїдуть не на БТРі. Та чи такий вже далекий від реальності отой жарт?

Наприклад, у Стаханові з’явилися оголошення з вимогою сплатити квартплату. Бо житло тих, хто забариться з оплатою, буде «націоналізовано». Оголошення підписав начальник місцевого комунального підприємства «Відродження». Про те, як відбуватиметься «націоналізація», комунальники не уточнюють. Та хіба потрібні такі подробиці тому, хто пережив у так званій ЛНР останні півроку?

І тільки Україна намагається реально допомогти мирним громадянам, які волею долі стали вимушеними переселенцями. Верховна Рада проголосувала за документ, яким запроваджено мораторій на нарахування та стягнення пені й штрафів у зоні проведення АТО за спожиті енергоресурси, а також вводить річний мораторій на примусову реалізацію житла жителів зони АТО та переселенців з Донбасу.

Але мене й досі непокоїть просте запитання: чи доживе та бабуся, яку ідеологи отієї «ЛНР» у травні минулого року вмовили вийти на «референдум», до того часу, коли в Луганську відновиться українська влада, яка справді спроможна відповідати навіть за таких «дітей війни» з давнього минулого?

Анна ЧЕРКАШИНА
для «Урядового кур’єра»