«Масове зубожіння більшості населення і бандитське збагачення купки шахраїв, саботаж і корупція у владних структурах, брехня, яка стає нормою», — ці гіркі, але справедливі слова Юрій Мушкетик виголосив 1996 року на ІІ з’їзді письменників України, очолених ним 1986-го. На той час це була вже не так висока номенклатурна посада, як, образно кажучи, розпечене до гарячого крісло, що могло спопелити.

Мало хто прагнув його зайняти, ще менше було тих, кому його могли довірити. Не раз нещадно критикований Юрій Мушкетик став одним з небагатьох ще радянських письменників, чия поміркованість і чесність імпонувала й тим, хто з усіх сил прагнув зберегти СРСР, і тим, хто вже усвідомив безперспективність цих потуг.

На відміну від колег, які опікуються виданням власних творів, Юрій Мушкетик марно добивається масового випуску науково- популярних брошур про нашу справжню історію

Нині чуємо чимало прізвищ літераторів, які колись пишномовно славили КПРС, а потім гучно проголосили себе полум’яними борцями з тоталітарним режимом. Вони наочне підтвердження справедливості українського прислів’я про порожню бочку, що гримить, і повну, що мовчить. Однак мало хто знає, що Юрій Мушкетик увійшов в ініціативну групу зі створення Народного руху України, сформовану 30 жовтня 1988 року на зборах у Спілці письменників.

Офіційна газета письменницької організації стала рупором демократичних сил, друкуючи крамольні для ще всуціль партійних газет матеріали із проектом програми Руху включно. На одне з вирішальних голосувань до літераторів завітав тодішній партійний ідеолог Леонід Кравчук, який пригрозив учасникам зібрання, що «хто підніме руку «за», завтра покладе партійний білет». Після цих слів багато хто навіть у президії чкурнув із зали у «невідкладних справах», а голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик під прицілом сотень очей підніс руку догори, власним прикладом спонукавши більшість колег проголосувати за велінням совісті й честі.

Таким він був у 1958—1972 роках на посаді головного редактора журналу «Дніпро», номінально видання українського комсомолу. З легкої руки Юрія Мушкетика сторінки часопису стали стартовим майданчиком у велику літературу багатьох нині знаних письменників, а в період посилення ідеологічного контролю тут під псевдонімами друкували твори десятків опальних митців. Нині можна з гумором згадувати, як вже у друкарні йшли в макулатуру журнальні сторінки, бо віршовані рядки «козаки ідуть» поспіхом замінювали на «трактори гудуть», але свята правда, що далеко не кожен редактор міг у ті часи ризикувати щонайменше кар’єрою.

Підтвердженням слугують гіркі спогади Юрія Мушкетика про вчорашніх друзів, які перестали телефонувати і навіть, побачивши на вулиці, переходили на протилежний бік, щоб не мати нічого спільного зі звільненим «за ідеологічні помилки» колишнім очільником «Дніпра». Написаний і якимось дивом надрукований у журнальному варіанті роман Мушкетика «Біла тінь» нещадно розкритикував сумнозвісний Шамота, після чого до цькування письменника долучились і літературознавці, і колеги-письменники.

Не відомо, чим завершилася б ця кампанія, якби російськомовний переклад твору не видрукували всесоюзний журнал «Дружба народов» і московські видавництва «Советский писатель» і «Художественная литература». Невдовзі роман переклали литовською, словацькою, чеською, німецькою, іспанською мовами. Красномовний доказ таланту митця і популярності української літератури, про вторинність і недолугість якої нам розповідають досі.

На наш гріх і сором, навіть нині в Україні мало зроблено для того, щоб ми знали, читали і любили високохудожні твори вітчизняних авторів. Далеко не в кожній бібліотеці є історичні романи Юрія Мушкетика «Яса», «Гетьманський скарб», «На брата брат», «Останній гетьман». Ще дефіцитніший присвячений сучасній Україні твір «Час звіра», на сторінках якого зустрічаємо звичний для багатьох сіл «виборчий процес», де кожному, хто покаже крізь вікно бюлетень із «правильною» відміткою, на вулиці наливають гранчак горілки.

Причину цієї деградації Юрій Мушкетик вбачає в тому, що «бідні все бідніють, а багаті все багатіють», чого давно немає в тих державах, де слова про соціальну справедливість — не порожній звук. Найдивніше, що доморощені політики у нас завжди мають рацію, а причина всіх бід — «не такі виборці», хоч патріарх нашої літератури давно виніс вердикт: «Звинувачувати народ — справа неправа».