В Асоціації малих міст України (АММУ) кажуть, що зміни до нового Бюджетного кодексу (БК) позбавляють міста районного значення, селища і села всіх делегованих повноважень і фактично знищують самоврядування. За словами голови АММУ Українського міського голови Київської області Павла Козирєва, з ухваленням цього документа відбулося покращення тільки для міст обласного значення. АММУ пропонує надати містам районного значення з 2016 року статусу міст облзначення та відповідних повноважень.  

З 1 лютого цього року військовослужбовці, які беруть участь у проведенні АТО, отримуватимуть тисячу гривень за бойовий день. Для наших військових також передбачено преміювання за кожен підбитий танк, БМП, знищену артилерійську систему. Про це заявив Президент Петро Порошенко в ході урочистої церемонії покладання квітів до Пам’ятного Хреста Героям Крут на Аскольдовій могилі у Києві (саме 29 січня 1918 року біля станції Крути в Чернігівській області студенти вступили у нерівний бій з більшовицькою ордою та полягли смертю хоробрих за Українську Народну Республіку). Разом з учасниками церемонії Президент вшанував пам’ять полеглих хвилиною мовчання. 

Парламентська асамблея Ради Європи під час засідання у Страсбурзі затвердила резолюцію, у якій вирішила відкласти питання про повернення права голосу Росії до наступної сесії, яка відбудеться навесні. Таке рішення підтримали 160 депутатів із 213 присутніх. 

Нещодавно до «УК» звернулась читачка, яка проживає на непідконтрольній українській владі території Луганщини. Вона розповіла: до них завітали нібито представники місцевого облгазу і сказали, що відтепер за послуги їхньої компанії потрібно розраховуватись з ними на місці. А їм дадуть квитанцію, яка підтверджує оплату. Щоправда, у жінки виникло запитання: а чи дійсні ці квитанції і чи дійде ця оплата за призначенням, а не «загубиться» десь по дорозі чи, що ще гірше, — піде до кишень сепаратистів? 

Ситуація у Маріуполі нагадує відкритий урок із патріотичного виховання і водночас географії. Адже різноманітні вантажі, яких дуже потребують потерпілі жителі, надходять майже з усіх областей України. Як повідомили «УК» у Донецькій облдержадміністрації, за сприяння керівників ОДА інших регіонів тонни скла, бітуму, шиферу, руберойду, соснового бруса, поліетиленової плівки та інших будівельних матеріалів вже привезли маріупольцям із Харкова, Одеси, Львова, Миколаєва, Києва, Житомира, Кіровограда. 

Пишу ці рядки і не можу втамувати сльози… З Максимом Пресняковим я познайомилася влітку, коли разом з волонтерами дніпропетровського Жіночого батальйону привозили допомогу бійцям розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади і проводжали хлопців на передову («Молимося за тебе, повертайся живим!», «УК» від 13 серпня 2014 року). Короткого спілкування (у тій статті Максима названо Михайлом) було достатньо, щоб зрозуміти, що він справжній український офіцер, справжній чоловік, світла і порядна людина. 

Цими днями черкащани провели в останню путь одного з «кіборгів» — бійця окремого аеромобільного батальйону Олексія Панченка. Загинув він 19 січня від підступної кулі снайпера, захищаючи територію донецького аеропорту від чергової атаки російських окупантів. 

 Недавно мене дуже вразив телевізійний сюжет, у якому йшлося про маленьку дівчинку з одного із містечок буремного сходу, яку наші солдати знайшли просто на вулиці. Оскільки її батьків не було поряд, дитину віддали у місцеву лікарню. Поки дівчинка перебуває в закладі охорони здоров’я, військові навідуються до неї і приносять усе необхідне.

Мама, Любов Гнатюк, тримає на руках найменшого в їхній великій родині — тримісячного Самуїла.

— Він зараз трохи вередує, бо вже хоче спати, — пояснює вона. Діти розуміють, тому притишують святковий галас. Ніяк не надивляться на новорічні подарунки. Найстарший, п’ятнадцятирічний Вадим, заспокоює братиків та сестричок. Він тут безперечний авторитет, адже і батько Андрій, і мама Люба довіряють йому роль вихователя. А без нього в сім’ї, тим паче в такій великій, — ніяк. До нього бігають за порадою, йому довіряють свої таємниці, з ним діляться планами. Та й мама з татом частенько як старшому дають доручення — приглянути за тим чи тим членом родини. А поки Самуїл спить, мама встигає розповісти, як, маючи трьох своїх дітей, постійно турбувалася про тих, що в сиротинці. Приносила їм подарунки, спостерігала за успіхами. Зрештою, порадившись із чоловіком, вирішили взяти в родину хлопчика — дуже вже запали в душу його сині оченята. А поки необхідні документи готували, вподобала ще одне дитя. Так сім’я збільшилася одразу на двох. 

Минуле нічому не вчить, кожному поколінню приготовано свою ідеологічну чашу отрути. Форма посудини дещо модернізується, але її наповнення одне й те ж. І якщо у ХХ столітті «правильна» радянська громадськість неугодних письменників шпетила фразою «Не читав, але засуджую», то нинішня російська інтернет-публіка, підтримувана армією проплачених тролів і ботів, жалить талановитих кінематографістів тотожним виразом «Засуджую і навіть дивитися не буду».