Дорогі українці!

Сердечно вітаю з Днем Державного Прапора України! 

«Мамо, поглянь, як золотавий соняшник усміхається на блакитному небі! Це ж наш прапор!» — дивує недитячими асоціаціями чотирирічна донька. Для маленької українки НАШ прапор — це УКРАЇНА.

Синій плюс жовтий. Що у свідомості українця малюють ці кольори? Пам’ятаю, як моя бабуся берегла, наче скарб, власноруч вишитий синьо-жовтий стяг і розповідала, що впродовж багатьох років він був надійно закопаний (!) у секретному місці — якнайдалі від зрячого радянського ока. А коли скарб нарешті відкопали, здивувалися, що він хоч і трохи зблід, таки врятований. Для мене це символічно, адже й любов до України в серцях наших дідусів і бабусь, батьків десятиліттями була закопана десь глибоко в серцях. Але вона жила. Як цей прапор, вишитий ночами натрудженими бабусиними руками. 

Тридцять перше загальнокомандне місце посіла збірна України на ХХХІ літніх Олімпійських іграх. На жаль, цей символізм не надто оптимістичний. Адже одинадцять нагород, з яких лише дві золоті, п’ять срібних та чотири бронзові — це найгірший кількісний і якісний показник за роки незалежності. 

Утім,  усі призери найяскравіших стартів чотириріччя — герої. Україна ще не раз називатиме  кожного, хто подарував радість перемог та неймовірну гордість за країну. 

Найбільше допікає Україні високий рівень корупції в державних органах влади та суспільному житті. А ще як основні наші поразки за 25 років незалежності експерти називають втрату контролю над частиною території, брак радикальних реформ в економіці та державній системі, засилля олігархів, занепад сфери соціального захисту, науки й освіти.

Думки експертів та настрої суспільства (у дечому оцінки народу й експертів різняться) вивчив Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва». Особливу вагу дослідженню надає можливість порівняти його результати з аналогічними за 1991-й, 2006-й та 2011 роки.

Це здається трохи дивним — зібрати в ретроспективу на честь ювілею Незалежності стрічки, де ця Незалежність жодним чином не підноситься, не героїзується, а виступає не більш ніж тлом, і не сказати привабливим, для звичних пристрастей звичайних людей. І люди ці живуть, кохають, роблять і виправляють помилки в епоху, яку їм не судилося обирати.

«Ми вирішили підійти до Незалежності з усіх ракурсів, крім лобового й офіційного», — пояснює один із кураторів проекту працівник Національного центру Олександра Довженка Станіслав Мензелевський. Українська ретроспектива VII Одеського міжнародного кінофестивалю мала назву «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана». 

Якщо одним словом, то вони неймовірні! Рушники й сорочки, оздоблені вишивкою настільки вишукано, що дивишся й не розумієш, як могли людські руки зробити таку красу! Особливо ті вироби, в яких використано різні техніки, дрібні візерунки й рукотворне мереживо. У деяких з них бачу дивовижні картини, вималювані чарівною голкою.

Але спершу хочеться подивитися на найдавніші зразки: які були уявлення про красу кілька століть тому? І заступник директора Музею Івана Гончара Юрій Мельничук, який добре знається на українській вишивці, сам вишиває, навчившись цього в бабусі й мами, а згодом хобі зробив роботою, показує фрагменти тонкої тканини в бурих плямах часу з вишуканим шовковим розписом гладдю та гаптуванням золотими і срібними нитками. Це частина підризника XVIII століття. 

Пам’ятаю з дитинства, як у наше поліське село заїжджали гончарі з Чернігівщини, які міняли свою гончарську продукцію на інші речі. Череп’яного краму в них були повні мажари, а глиняного свистунця чи сопілку вони могли просто подарувати. Потім перестали приїжджати. У побуті з’явився посуд із сучасних матеріалів. Так само гончарство зникло б і на Полтавщині, зокрема в Опішному, попри те, що тут працювали великі керамічні заводи. Якби не знайшовся чоловік, нащадок древнього гончарського роду, якому таки вдалося втримати давнє ремесло від занепаду. Разом з однодумцями він не тільки поновив у селищі виробництво кераміки, а й створив у козацькому містечку Національний музей-заповідник українського гончарства, відомий нині в усьому світі. Про це й бесідуємо з нагоди 30-річчя музею із його засновником, а нині генеральним директором Олесем ПОШИВАЙЛОМ. 

Нині цю родину, що живе в селі Ганичі Тячівського району на Закарпатті, уособлюють три покоління. Представниця четвертої генерації — Гафія Візичканич, пам’ять про яку матеріалізована в сотнях барвистих килимів і яка прославила село далеко за межами рідного краю, залишається з ними у світлинах. Усі в цій родині живуть культурно-мистецькими цінностями, вкладаючи в цю загальнонародну ниву й особисті зернятка. Служіння високому, працелюбність, патріотизм — для усіх в родині не порожні слова. 

Коли зайшла до виконавчого директора Рівненського відділення Асоціації міст України Тетяни Грещук, вона ніяк не могла дати ради надокучливій сльозі, пояснивши свій стан так: «Я нарешті знайшла свою родину — через 46 років!» І мені стало не до коментаря про децентралізацію.

Ця невигадана історія, вочевидь, типова для західноукраїнських родин, але водночас у кожної  своя. 

«Як я малим збирався навесні іти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками», — ці слова з відомої пісні «Два кольори» щемним болем віддаються у серці, коли згадую мою неньку, яка свого часу також вишила мені сорочку і рушник на щастя, на долю дала.

Щодня дивлюся на цей рушник і в уяві спливають нелегкі повоєнні роки дитинства. Голодний 1947 рік, колинічого було з’їсти, від голоду паморочилася голова, не було сили ходити, а треба ж нарвати на леваді щавлю, проростів очерету, накопати корінців козельків (так називали у нас рослину, схожу на кульбабу), піймати в копанці рибки, яка залишалася після великої весняної повені того року. Все це було основною поживою, а пізніше — квіти білої акації, потім ягоди шовковиці, яким не давали дозріти.