Життєвий шлях колишнього міністра закордонних справ Польщі, відомого науковця і дипломата Адама Ротфельда може слугувати матеріалом для написання сценарію пригодницького фільму. Чого варте лише те, що Адам Ротфельд, народжений у єврейській родині містечка Перемишляни Львівської області, вижив під час німецької окупації завдяки архімандриту Унівського монастиря Климентієві Шептицькому, братові митрополита Андрея. Його було репатрійовано до Польщі у 1951 році, але пан Ротфельд і досі пам’ятає українську і спілкується нею.
Він здобув блискучу освіту, а в дипломатичних колах має славу людини, яка вміє шукати взаємоприйнятні компроміси у найскладніших ситуаціях. На початку дев’яностих він брав участь у врегулюванні Придністровського конфлікту, пізніше його було призначено співголовою Польсько-російської групи з важких питань. Коли 2009-го в НАТО розробляли нову стратегічну концепцію альянсу, то Адама Ротфельда залучили до складу так званої групи мудреців — 12 найвпливовіших експертів із країн Європи і США, які працювали над концепцією майбутнього розвитку НАТО.
Адам Ротфельд днями побував у Раді Європи, де виступив на дебатах, присвячених темі європейської ідентичності та впливові на неї процесів європейської інтеграції. У Страсбурзі кореспондентові «УК» вдалося поспілкуватися з ним особисто.
Кожна країна має власний шлях
— Пане Ротфельде, як, на вашу думку, нова українська влада може консолідувати націю?
— Ми шукаємо причини того, що відбувається в Україні. Дехто каже, що Захід припустився помилки, хтось — що росіяни повелися не так, як усі сподівалися.
Але треба сказати: хід розвитку подій в Україні протягом останніх 23 років визначали самі українці. Чому політична еліта — культурна, інтелектуальна, політична — не відіграла тієї ролі, яку могла б відіграти? Адже 23 роки — це тривалий період.
Можу навести приклад Польщі, яка як самостійна держава у період між Першою та Другою світовими війнами існувала близько 20 років. Польщу було утворено з частин територій трьох колишніх держав, розділених між імперіями: Прусською, Російською та Австро-Угорською. Об’єднати народ було дуже непростою справою. Адже все було різним: правила, закони, навіть залізничні мережі. Крім того, ви навіть не уявляєте, якою бідною була тоді Польща, а 35 відсотків її населення становили національні меншини. Проте Польщі вдалося за відносно короткий час створити єдину державу. Як? Було розроблено дуже потужну об’єднавчу концепцію національної ідеї. Тогочасний польський уряд припустився великої кількості помилок, але йому вдалося створити таку державу і такий народ, який першим протистояв Гітлерові у 1939 році. Це було важко, але виявилося можливим.
— Тобто досі Україні бракувало саме національної концепції?
— Кожна країна має власну дорогу. І єдиного універсального зразка для всіх бути не може. Україна повинна шукати свій шлях. На жаль, той шлях, який обирали попередні президенти — Кравчук, Кучма, Ющенко і Янукович, був хибним. Усі вони, хоч і були дуже різні — менш і більш відповідальні, ліпше і гірше освічені, — на жаль, мали спільну слабкість. Досі всі українські лідери більше дбали про себе і своїх близьких, ніж про державу і власний народ. Саме це стало причиною тих подій, з якими українці зіштовхнулися нині.
Однак те, що відбулося на київському Майдані, стало нічим іншим, як пришвидшеним процесом формування політичної ідентифікації нової української нації, яку представляє переважно молодь, сповнена рішучості назавжди порвати з минулим і створити нову Україну — демократичну, справедливу, політики якої дбатимуть про національні інтереси.
Аргументи, яким ніхто не вірить
— Чому Росія так хворобливо зреагувала на становлення нової України?
— Справді, реакція Москви була дуже нервовою. Особливо обурює і дивує те, що аргументи, якими Росія намагалася виправдати свою агресію проти України — дискримінація росіян і російської мови, — не мають жодних підстав. Адже у Криму і південно-східних областях України російська мова завжди була популярнішою, ніж українська, і ніхто ніколи не робив спроби її дискримінувати.
Водночас Росія не чує про утиски російськомовних громадян, які є в інших країнах колишнього СРСР, наприклад в Узбекистані, Туркменістані, Казахстані й Киргизстані. І не лише тому, що в цих державах лояльні до Москви режими. А передусім тому, що ці режими авторитарні й не переймаються захистом прав людей, повагою до людської гідності й універсальних загальнолюдських цінностей, тому не дають змоги своїм громадянам робити усвідомлений вибір.
Так само дуже мало хто в Росії розуміє і поважає любов українців до української мови, яку вони зберегли, попри заборони і переслідування ХІХ сторіччя. Наприклад я, хоч українська філологія і не є моєю спеціальністю, окрім Шевченка та Франка, знаю прекрасного письменника Михайла Коцюбинського, історика Михайла Грушевського і можу назвати ще багато імен українських діячів культури, які все життя писали українською мовою. Але, на жаль, у Росії про них знати не хочуть.
Росія шкодить сама собі
— Ви вважаєте, що Росія вже не зверне з того шляху, який визначив для неї за роки свого правління Володимир Путін?
— Можу сказати, що Європа потребує сильної демократичної Росії. Але сьогодні російське керівництво пропонує вибудовувати міжнародну систему відносин на принципах минулого. Для Росії безпека ∂рунтується не на відносинах між сильними і демократично здоровими країнами, а на слабкості держав-сусідів. Москва намагається розколоти і розхитати ЄС, щоб зробити його кризу перманентною. Так як свого часу Радянський Союз сподівався на колапс західного світу, аж поки не розпався сам. Тож якщо Росія не змінить своєї політики, то це призведе до дуже болючих наслідків для неї самої. Але я їй цього не бажаю.
На мою думку, рано чи пізно Росія зрозуміє, що дружні відносини з Україною — це наріжний камінь її зовнішньої політики. І якщо вона хоче розвиватися і бути шанованим гравцем на міжнародній арені, повинна поважати свого близького сусіда, який не виношує жодних лихих антиросійських планів. І ті, хто розповідає росіянам, що в Україні правлять фашисти, знають, що це неправда. Але вони роблять так, що ці кліше тисячі разів повторюють на російському телебаченні й тому люди в російській провінції вірять у це.
Привид минулого
— Чи не боїтеся, що справдяться песимістичні прогнози деяких експертів щодо третьої світової війни, яку може спричинити агресивна політика Росії щодо України?
— Можна говорити, що ймовірність виникнення війни у сучасній об’єднаній Європі зникла назавжди. Після Другої світової війни Робер Шуман та Жан Моне запропонували зробити, здавалося б, неможливе: створити Союз вугілля і сталі між п’ятьма європейськими країнами, щоб остаточно усунути ймовірність виникнення нової війни у Європі. Оскільки вугілля та сталь як головна військова сировина стала спільною власністю цих країн, то вони перестали бути потенційними супротивниками. Згодом цей союз трансформувався у ЄС, який ми знаємо і який об’єднує 28 держав.
Проте не лише через чинність укладених міжнародних угод, а й завдяки тісній економічній співпраці усунуто матеріальне під∂рунтя для ведення війни у Європі. Але з’ясовується, що Володимир Путін у ХХІ сторіччі у міжнародній політиці застосовує прийоми, про які ми досі знали з підручників історії ХVІІІ сторіччя. І робить це так, ніби це абсолютно нормально, нібито й не було жодних досягнень людської думки і прогресу. Це стурбувало всіх європейців. Дехто говорив, що Путін зробив необдуманий і непередбачуваний крок щодо України. Проте це не зовсім так.
Пригадую, як уперше у 2005 році той заявив, що розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя. Тоді я саме був міністром закордонних справ Польщі, і мене після якоїсь зустрічі обступили журналісти й попросили прокоментувати заяву глави Росії, якої я ще на той момент і не чув.
На моє прохання журналісти переказали мені слова Путіна, і я їм відповів, що то, певно, пан президент помилися, а насправді мав на увазі, що найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття стала жовтнева революція і створення Радянського Союзу. А завдяки його розпаду Росія, навпаки, отримала шанс стати на нормальний шлях розвитку всіх цивілізованих країн європейської частини світу. Адже, на мою думку, політика Михайла Горбачова, а згодом і Бориса Єльцина дала шанс демократії у Росії.
Крим треба і можна повернути
— Як ви вважаєте, чи вдасться Україні повернути Крим?
— Повернення Росією Криму Україні — головна умова нормалізації відносин між Москвою і Києвом. І тут можна знайти кілька варіантів рішень. Не обіймаю офіційних посад, тому не хочу говорити про це докладно, щоб ніхто не подумав, що є якийсь «польський план» щодо Криму. Але переконаний, що конструктивне розв’язання цієї проблеми, яке було б прийнятне і для Росії, і для України, може бути знайдено.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Адам РОТФЕЛЬД. Народився у 1938 році. 1951—1955 рр. — навчання у Краківському ліцеї. 1955—1960 — Головна школа міжнародної служби у Варшаві, 1961—1962 рр. — журналістські курси Варшавського університету. У 1969 році здобув ступінь доктора юридичних наук в Ягеллонському університеті Кракова. У 1991 році очолював Стокгольмський міжнародний інститут. У 2005 році — міністр закордонних справ Польщі.
Ми в Google+