Посередині залу — соняхи. На стінах — фото. Ніби опинився серед поля, скаліченого війною. Кожна світлина — це фрагмент життя. У кожному кадрі неперевершені емоції. Кілька десятків робіт, представлених на виставці, немов мозаїка, складають картину воєнних подій на сході країни.

На відкриття виставки прийшли друзі Олександра Клименка, герої його фотознімків, а також жителі Донбасу, що не з власної волі змушені були покинути домівки. Фото надане Олександром КЛИМЕНКОМ

Фотографії Олександра Клименка доповнили експозицію музею (яка налічує понад 6 тисяч фотографій та артефактів), присвячену лише подіям сьогодення на Донбасі.

— З Олександром ми співпрацюємо з перших днів створення виставкового проекту. Торік його частина мала назву «Україна: реалії сучасної війни». В її рамках відбулося десять виставок. А цього року продовження проекту називається «Український схід». У його програму входить і виставка Олександра «З фронтового альбому». Тут лише невелика частина його фотографій, зроблених протягом трьох років війни, — розповів генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Іван Ковальчук.

І висловив надію, що їх побачать не лише відвідувачі музею, яких за цей рік побувало тут 600 тисяч, до того ж переважно молодь. Далі експозицію планують передати Міністерству культури, щоб її шлях проліг містами України і за кордоном.

Дружина Олена обіймає свого чоловіка Володимира Жемчугова, щойно визволеного з полону. Вони не бачилися майже рік. Місто Щастя Луганської області. 17 вересня 2016 року.

На відкриття виставки прийшли герої фотознімків, а також жителі Донбасу, що не з власної волі змушені були покинути домівки. Наталія Зоц, переселенка із Донецька, прийшла на виставку, бо відтоді, як виїхала з рідного міста, постійно стежить за подіями, що відбуваються в місті і навколо нього.

— У мене мурашки по шкірі. Дуже розхвилювалася. Ось тут на фото побачила розбомблений будинок, який, коли жила в Донецьку, пам’ятаю цілим, — розповіла жінка, витираючи сльози.

Поранений доброволець під час штурму села Піски. 24 липня 2014 року.

Олександр Клименко знімає війну не вперше. З 1992-го він побував у більш ніж 10 країнах, де відбувалися воєнні конфлікти: у Придністров’ї, країнах колишньої Югославії, на Близькому Сході і в Африці. Знімав війну в чужих країнах. Чи ж думав, що доведеться використати набутий досвід для фотодокументалістики у своїй?

 — Я був на багатьох війнах, але такої страшної, як на Донбасі, не бачив. Вона більш насичена озброєнням і подіями. Чому я туди їжджу? Тому, що це війна в моїй країні. Не можу сидіти осторонь. Моє завдання — знімати, виконувати свою роботу, свій обов’язок, — зауважив фотограф.

Розбомблений склад боєприпасів у селі Луганському. 25 березня 2015 року.

Однокурсники Олександра, які прийшли на відкриття виставки, розповіли, що ще під час вступних екзаменів на факультет журналістики увагу абітурієнтів привернув хлопець із нагородною планкою, яку носив на лацкані піджака. Він її отримав за порятунок жінки з дитиною. Нині має орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Однокурсники розповіли, як хтось влучно охарактеризував Олександра: «Студент-любитель — фотограф-професіонал». Таке тоді складалося враження, що він жив у фотолабораторії.

Мама, Пелагея Григорівна, усміхнулася, коли почула ці слова. Її вони не здивували.

— Сашко змалку дуже розбитним ріс. Він не був тихенькою, сумирною дитиною. Цікавився багатьма речами. Товариш працював на тракторі — то йому теж треба сісти попробувати. Десь косовиця — він і там спостерігає, як воно робиться. З першого класу й до випускного добре вчився, з цим проблем не було. Закінчив школу і не став вступати до інших навчальних закладів. Ми з батьком сприйняли це, наче так і треба. Не дорікали, не неволили, відчували: Сашко знає, що робить. Пізніше сказав, що вступив у Чернігові в училище на фотографа. По закінченні його відразу призвали в армію — пішов служити підготовленим. Думаю, на той час він розібрався, чого хоче, — розповіла мама фотожурналіста.

Через три місяці в Пелагеї Григорівни ювілей — 80 років. Тож Сашка із сім’єю чекає неодмінно. Готуватиметься як слід, уже зараз складає святкове меню. Акцент робить на синові улюблені страви.

Олександр дуже схожий на маму ритмом життя. Вона не уявляє себе без руху. Дає лад у квартирі, потім їде на дачу. Від тролейбуса до дачі й назад іде пішки по 3 кілометри. Каже, це на користь здоров’ю і гаманця не обтяжує.

Пишається сином і не шкодує, що свого часу давали йому з чоловіком свободу вибору у всьому. І розглядаючи світлини сина на виставці, сумно хитає головою: війна є війна.

Виставка Олександра Клименка «З фронтового альбому» триватиме до середини вересня.

«Герої цих світлин ціною свого життя відстоюють не лише мир в Україні, а й мир у всій Європі. Ми маємо тримати цей градус уваги до страшних подій сьогодення, коли лише за 700 — 800 кілометрів звідси гинуть люди, — зазначив під час відкриття виставки міністр культури Євген Нищук. — Саме ці світлини мають доносити біль і реальність наших хлопців. Тому дякую Олександрові і всім героям, безпосереднім учасникам цих подій. Я схиляю голову перед рідними, які втратили своїх близьких. Бажаю всім нам миру і великої перемоги».