Через кілька днів листоноша Тетяна Діденко разом з колегами-подругами знову вирушить до Катеринівки. Їхатиме поштова машина у супроводі військових — інакше ніяк не можна, бо прямує вона у так звану червону зону операції Об’єднаних сил. У багажнику автомобіля разом із комп’ютерним обладнанням для приймання платежів та видачі грошових переказів лежатимуть бронежилети для кожної з листонош. На крайній вулиці, куди поштовики понесуть пенсію, як і минулого разу, в середині травня, тишу може перервати автоматна черга. І це посеред білого дня. А бабуся, до якої постукає листоноша, вказуючи на пагорб, заіржавілу залізничну колію, розкішні кущі шипшини, скаже, що за ними вже «оті сепаратисти».

У Золотому біля поштового відділення завжди людно. Праворуч уранці гомонить стихійний ринок — тут за 20 гривень можна купити 30 кущиків розсади помідорів. Ліворуч магазини «Гламур» та «Господарочка» як етапи жіночої долі. Дорогою снують автомобілі й скутери, тротуаром прогулюються молоді матусі з візочками. Мирне містечко?

«Днів зо три тому прилетіло на сусідню вулицю Лесі Українки. У чоловіка (ми його добре знаємо, наш клієнт) будинок розтрощило.

Сам ледве залишився живий, і тільки тому, що перед цим працював на городі, а в той час якраз пішов до літньої кухні розігріти обід, — розповідає Тетяна Діденко. — Та тепер у Золотому такої паніки не буває під час обстрілів, як у 2014 році».

Вона, як і більшість її колег, нікуди не виїжджала навіть у найгарячіші дні першого літа війни.

«Як це було — перший день війни? — перепитує Тетяна Олегівна. І розповідає: — Сиділи у відділенні пошти, кожен був зайнятий своєю роботою, я розписувала газети. І раптом почули постріл».

Усі перелякалися насамперед за дітей. Тремтячими руками натискала в кнопки мобільного: один син мав бути вдома, другий — в училищі. Колеги вже чекали біля дверей — позачиняли все на замок, побігли до своїх і одночасно шукати підвали й бомбосховища, бо «тоді ніхто і не знав, де вони, — це тепер усі розумні». Потім виявиться, що «нашу пошту закрили на півроку».

Бігла додому швидко. Тетяна Діденко звична до піших прогулянок: у листоноші довжина маршруту — 21 кілометр. Зраділа, побачивши всіх живими, будинок уцілів.

А потім потягнулися місяці невизначеності. Люди вчилися встановлювати напрямок польоту снаряда. Звикали до війни і військових.

«Мене покликали у волонтери, бо добре знаю людей», — скупо згадує Тетяна Діденко. А ще розповідає, як доглядала літню сусідку — діти виїхали якнайдалі від бойових дій, за кордон. Отак і пережили першу зиму війни. Та як же листоноша раділа, коли відділення знову відчинило двері!

І пошта тепер для жителів Золотого та всієї округи — одне з найпопулярніших місць для спілкування: люди йдуть сюди не лише по послуги, а й просто обмінятися новинами.

Співробітники відділення подруги, а очолює колектив Лідія Оганисян (у центрі). Фото автора

Якщо ми поїдемо, тут буде пустка

Доки спілкуємося з листоношами, у відділення заходить Володимир Кицун. Він учитель, передплатник одразу кількох видань, вимушений житель Катеринівки.

«Я не місцевий — переселенець із Первомайська. У мене була дача в Катеринівці, тож уся ця стихія нас із дружиною там і застала. Тепер живемо на дачі. Працюю — вчителюю в золотівській гімназії, хоч це за десять кілометрів звідси. Бувало, бігав на роботу під обстрілами. Іноді з півдороги доводилося повертатися, дзвонив, просив вибачення, що не можу прийти, бо треба подолати сектор обстрілу, — розповідає Володимир Аркадійович. — Тепер дуже допомагає те, що відкрито автобусний маршрут від селища шахти «Родина» до Лисичанська. Та й навіть шкільний автобус, хоч дітей у селищі мало — всього шестеро».

Володимира Аркадійовича дивує запитання про те, чому люди не виїжджають із селища, яке не просто за кілометри, а за лічені метри від передової, і його постійно обстрілюють.

«Очільник ВЦА Золотого та Катеринівки теж каже: виїжджайте. Але ось запитання: куди? Начебто навіть квартири готові надавати. А які? Розбиті, давно покинуті, які потребують капітального ремонту. А в нас жодних заощаджень нема. Усе, що маємо, — будиночки і те, що в них».

Із ним згодна і начальник поштового відділення Золоте-1 Лідія Оганисян. Вона вже спробувала смак переселенства, коли влітку 2014 року поїхала, щоб відвезти дитину якнайдалі від війни.

«Не дуже на нас десь чекають! Роботи немає. Пожили і повернулися. Ми не хочемо кидати свої домівки. Наших батьків і прадідів тут поховано. Чому маю кудись їхати? Чому ми повинні поступатися нашим місцем комусь? — гарячкує Лідія Володимирівна. — Якщо поїдемо, наша земля, ця територія стане просто пусткою!»

За її словами, так уже було з Катеринівкою — там зруйновано 80% будинків. Та й навіть у Золотому ті вулиці, де будинки покинуті, перетворюються на пустирі.

«А ми попри загрози тут живемо і працюємо. Будинки ремонтуємо. Вважаємо, що все у нас гаразд. Страшно їздити до Катеринівки? Не заперечуватиму. Але ми не можемо не  їздити — там на нас люди чекають», — підкреслює Лідія Оганисян.

Газета для прифронтової зони

«До нашої ділянки обслуговування приєднано Золоте-4 (селище шахти «Родина»), Катеринівка та Золоте-2. Золотих в області було п’ять, але одне (Михайлівка) опинилося на окупованій території, — розповідає Лідія Оганисян. — Пенсії виплачуємо 1200 людям. А загалом у нас 5 тисяч клієнтів».

У прикордонні відділення (селище шахти «Родина» та Катеринівка) листоноші їздять двічі на місяць і за потреби, коли є доставка термінової кореспонденції, грошових переказів, гуманітарної допомоги. Напередодні телефоном спілкуються з волонтерами із цих селищ, а ті повідомляють людей про час візиту. Тож до моменту, коли під’їжджає поштова машина, збирається вже 20—300 осіб.

«Веземо комп’ютерну техніку, приймаємо оплату і вручну, щоб задовольнити попит усіх охочих. Приходить майже все населення селища: хтось хоче купити газети чи листівки, надіслати кореспонденцію, оплатити комунальні послуги, хтось по покупки, адже ми торгуємо непродовольчими товарами. Звичайно, велика частина наших клієнтів — це люди поважного віку», — розповідає Лідія Оганисян.

Особисті телефони листонош давно відомі клієнтам. Наприклад, Віра Плахотнюк із Катеринівки диктує список необхідного. Їй вже майже 80 років, тож раз на місяць листоноші доставляють їй замовлення. Це цукор, масло і мийні засоби. Під’їжджають просто до будинку, заносять — бабуся вже й не виходить, бо сил не має через старість.

Щоправда, серед одержувачів таких пакунків є й люди молодші. «Захоплюються в нас Китаєм, роблять покупки товарів через «Алі-Експрес» в інтернеті, бо там ціни доступні», — пояснює Лідія Оганисян. А як отримати замовлене? «Нової пошти» у всій тутешній окрузі немає.

Але ось запитання: чи хочуть люди читати?

«Наша передплата — це близько 30 видань, — запевняє Лідія Володимирівна. — Але газети більше затребувані взимку — їх і передплачують, і купують, коли приїжджаємо. Можливо, довгими вечорами хочеться саме почитати».

Не приховують листоноші, що газети йдуть добре  й на те, щоб «грубку розтопити». Це чесно.

Прикро було з’ясувати, що листоноші із Золотого були впевнені: «Урядовий кур’єр» — це газета виключно для організацій та установ, а пересічній людині там читати нічого. Може, ця публікація їх переконає?

А поки що тут готуються активізувати роз’ясню-вальну роботу в межах передплати. До речі, надійшла приємна звістка, що для Луганської та Донецької областей (на відміну від решти України) тарифів на друге півріччя не підвищуватимуть. Є аргументи!

Нечасто співробітники поштового відділення Золоте-1 надівають бронежилети — в них важко працювати. Дуже рідко ці відважні жінки показують свої нагороди — «Знак пошани Укрпошти», грамоти. А грошову премію за роботу в особливо небезпечних умовах видали аж трьом співробітникам поштового відділення Золоте-1: операторові поштового зв’язку Галині Білецькій, листоноші Тетяні Діденко і начальникові відділення Лідії  Оганисян. Вони ті відзнаки називають зірочками. Як на мене, такі нагороди мали б отримати всі поштовики із прифронтів’я.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»