Є два шляхи входження в історію. Світлий - будувати. Темний - руйнувати. Схоже, останні 20 років Україна тупцює на другому. Практично знищено промисловість і село. Ледве дихає наука. І все це - заради вигоди людей, які вміло каламутили воду, аби голими руками збирати рибу. Так закаламутили, що чи не найбільшою втратою останніх років є падіння моральності і процвітання байдужості.

Все ближче літні канікули. Батьки в роздумах - де оздоровити школяра? Втім, останніми роками різних дитячих центрів не бракує - в Україні і навіть за кордоном - на будь-який смак і гаманець. Правда, гаманець має бути не худеньким. Так, 18 днів в одному з таборів під Києвом коштує 2550 грн. І це ще не найвища вартість. А за путівку в дитячий центр біля моря треба віддати приблизно 4 тисячі. От тільки тих, хто в змозі викласти цілу зарплату за два-три тижні відпочинку для свого чада, стає менше. Тож туроператори шукають різні шляхи залучення клієнтів. Деякі з них "пішли по школах".

 Унікальний музей історії хліборобства у Тальному на Черкащині було створено у 1985 році з ініціативи його нинішнього директора - етнолога, археолога, краєзнавця, письменника Вадима Мицика. Ще не так давно оригінальний заклад розміщувався в колишньому палаці графа Шувалова. Оскільки палац увійшов до туристичного маршруту "Золота підкова Черкащини" і мав ремонтуватися, музей звідти "попросили". Але через слабке фінансування ремонтні роботи, які обіцяли завершити за два роки, тривають і досі. Точніше, вони надовго заморожені. А тим часом музейники вже не один рік тісняться у частині старого приміщення районної друкарні, на задньому дворі. І чекають обіцяного колись нового приміщення.

Аби відволікти свого онука від перегляду чергової партії примітивних закордонних мультиків, дістав з книжкової полиці кілька альбомів з поштовими марками. Очі у Максима відразу загорілися, адже на невеличких мініатюрах було цікавого значно більше, ніж в однотипних мультфільмах. Тут і дивні тварини, і зображення перших парових машин, і літаки, і способи перевезення пошти в останні століття, і конструктори космічної техніки та перші космонавти... 

Ніколи не думала, що не лише в селах, а й у столиці України є вулиці без асфальтового покриття, по котрих щойно пройде рясний дощ - не пройти - не проїхати. Як виявилося, таких чимало. На одну з них натрапила, поїхавши на травневі свята до подруги, що мешкає у приватному секторі - на масиві Біличі. Побачене шокувало.

Є й такі, кому цей книжковий герой видається божевільним, а хтось не визнає і не терпить його настільки, що навіть ладен перевтілитись на якийсь час у вітряк, аби побити його дерев'яними крилами... Та не вони, а інші читачі, котрих назбиралося аж 531, нещодавно упродовж понад двох діб по черзі безперервно проголошували українською й іспанською мовами зміст безсмертного твору видатного іспанця Мігеля де Сервантеса Сааведри "Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі", визнаного найкращим романом тисячоліття, перекладеного й виданого найбільшою кількістю мов після Біблії і названого "нашою Біблією" в Іспанії. 

 Переглядаючи розважальні телепередачі, так і хочеться вигукнути: "Та рабині Ізаурі за кількістю глядачів їх рейтинг не переплюнути!" З різних опитувань відомо, що мільйонна аудиторія телеглядачів щодня прикута до голубих екранів, де веселе дійство вихлюпує картинки неперевершеного свята. Танцюристи-аматори і зірки, співаки-початківці й заслужені та народні, ті, що перемагають за гроші (і, погодьтесь, чималі - півмільйона, мільйон), або котрі успішно виходять заміж за мільйонерів - ці яскраві приклади іншого життя захоплюють настільки, що декому стає непереливки й вони кидають роботу вчителя чи слюсаря, медсестри чи двірника і також вирішують "покопатися в собі й розкрити таланти". Є такі, що з року в рік мандрують з одного шоу до другого. Між іншим, втрачаючи кваліфікацію і... зарплату. Здається, країна не працює, а задіяна в цім святі, бо сотнями, тисячами від малого до великого намагаються пробитися в ефір. І всі сподіваються на перемогу та конверт із заслуженим гонораром.

Хтось із поетів-фронтовиків сказав, що остання на часі світова бойня нібито спресувала роки. Не даремно ж учасникам Великої Вітчизняної кожен воєнний рік зараховувався за два, бо ніякі, навіть найстрашніші перипетії мирної днини не можна порівняти з тим вогненним горнилом, через яке їм довелося пройти. 

Мої діди не повернулися з війни. Коли бачу, як син на зустрічах з ветеранами тягнеться до чужих дідусів, роздивляється їх бойові нагороди, просить сфотографуватися разом з ними, стискається серце: ми не знаємо навіть місць поховань воїнів нашого роду. Одне заспокоює: у слов'янських традиціях доглядати солдатські могили й пам'ятники полеглим. Ми приносимо квіти до обелісків невідомих героїв у Чернігові і віримо, що чиясь вдячна рука покладе квітку там, де знайшли вічний спокій наші рідні. 

Днями у нашому відділі розгорнулася дискусія про покликання жінки. Природно, що чоловіча частина колективу дотримувалася думки, що славнозвісні німецькі три "к", нехай у менш гіперболізованому вигляді, і є сенсом жіночого існування. За це були звинувачені жіночою меншістю у чоловічому шовінізмі. Проте якщо серйозно, пригадую, що навіть у декретній відпустці, у тумані недоспаних ночей і у постійних клопотах, мене тягнуло до письмового столу. Адже за журналістською звичкою і з новонабутим материнським почуттям справедливості продовжувала підмічати деталі, аналізувати, порівнювати. Цікаво, що у мене, як і у всіх мої подруг-журналісток, які пішли у декрет, першим виникло бажання написати матеріал про непристосованість наших вулиць і громадських закладів для колясок (вітання Олі Прокопенко, оглядачу відділу соціальних проблем у декреті).