Суспільство

...Той особливий чорнобильський відлік часу, що розпочався для всіх нас чверть віку тому, для міліції все-таки настав на якісь години раніше. Світ ще не знав, що чекає на нього зранку наступного дня, коли особовий склад Прип'ятського міськвідділу МВС і пожежники воєнізованої частини N 2 та СВПЧ-6 уже вступили в нерівну боротьбу з розбурханим атомом.  

Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи. 

Історія свідчить, що не завжди політична система, суспільний та державний лад, зафіксовані в конституціях різних країн, на певних етапах їхнього існування відповідали реальному політичному режиму, правам і свободам громадян.  

У Нападівці всього 147 дворів. За подільськими мірками -село мале. У Калинівській райдержадміністрації додали: воно звичайне! І сільський голова по телефону зауважила: "У нас чогось особливого не побачите". Непомітне, пересічне, віддалене... Невже, окрім назви, немає за що зачепитися?  

У Данському королівстві знову все спокійно. Принц, поспілкувавшись з Тінню Короля в звичному для останнього космічно-віртуальному режимі, поклав голову, тобто посаду, на плаху, залишивши собі, як і годиться, найдорожче: принцип, який педантичні німці назвали Магдебурзьким правом, або вольницею міст. 

Пам'ятаєте відому фразу Штірліца із "Сімнадцяти миттєвостей весни": "Більше всього на світі мені шкода старих та дітей. Вони є найбеззахиснішими"... 

Кореспондент "Урядового кур'єра" разом з відомими фахівцями зробив спробу знайти об'єктивну відповідь на досить "незручне" запитання: чому за два десятиріччя в 30-кілометровій зоні ЧАЕС не введено в експлуатацію жодного промислового об'єкта, які мали б давно позбавити цю станцію, зупинену 2000 року, статусу діючої ядерної установки? 

Було б сумно жити, коли б не соціологи зі своїми дослідженнями. Останнє на часі не так розвеселило громадськість, як ще раз вказало нам на невиліковну суспільну виразку з глибокими метастазами, ім'я якій - корупція. 

Щороку у травні у насособливе, не схоже на інші свято - День Перемоги. Не можемо не відзначати - занадто дорогою ціною далася українському народові вікопомна страшна війна 1941-1945 рр. Саме тому перемога над фашистами не щезне з людської пам'яті, бо йдеться про великий подвиг і велику трагедію... І хоча до Великої Вітчизняної можна ставитися по-різному, забути полеглих у боях заради життя і щастя інших не маємо права.  

Весну 1987 року чекали з побоюванням. Пам'ятаю, мало не щодня читачі телефонували в "Київську правду" (де я тоді працював), питали, чи не готуватися до нової біди. Підстава для тривоги була дуже серйозного: снігу випало забагато, тож можливий паводок міг принести неприємності. Якщо на побутовому рівні їх лише активно обговорювали, то спеціалісти робили все можливе (а часто й неможливе), аби запобігти загостренню трагедії. Чимало клопоту завдавала на перший погляд тиха й сумирна річка Уж. На одній з дільниць біля неї, де працювали меліоратори, багатотонний трактор захитався, а потім швидко почав тонути. Водій ледве встиг вискочити.  

Що-що, а спадкоємність влади, точніше окремих її представників у морській столиці України, напевне, все-таки існує. Вона прослідковується безперечно і в тому, що морське узбережжя Одеси нагадує шагреневу шкіру, яка для мешканців та гостей міста зменшується щорічно прямо на очах. При будь-якій владі. Однак цього разу мова піде про різновид "спадкоємності", яка вкотре поставила на межу виживання великий колектив людей у білих халатах. Протягом тривалого часу вони змушені не лише хворих лікувати, оперувати, а ще й відстоювати своє право на працю.  

Знімімо головні убори. Вклонімось. Без зайвих слів, без театральних жестів. Так, щоб серцем зігріти серця. Пробудімо в очах якщо не радість, то хоча б надію. Перед нами - Великомучениці. Чорнобильські вдови. Більшість з них втратили свою половинку у розквіті сил. Коли багато хотілось і моглось, любилось і здавалось, що щастю не буде кінця, а радості додаватиметься. Хто мріяв про дітей, а хто - уже й про онуків. В одну мить усе обірвалось. Вони, не показуючи відчаю на людях, а вночі, зарившись у подушку, щоб рідні не чули плачу, плакали, проливали ріки сліз. А життя тривало. І вони мали бути на висоті, хоча й залишились на одному крилі. І лише вони, жінки, які випили чашу горя сповна, знають, як це важко.