Галерея «М-17» з 4 по 16 лютого надала спілці три зали на двох поверхах. Загалом тут експонують роботи останніх років, тому дивує включення до експозиції величного триптиха Людмили Семикіної 1965 року «Легенда про Київ», як і скульптури «Вогонь. Пам’яті Василя Стуса», створеної А. Рибачук і В. Мельниченком у 1980-х. До речі, тут також представлено фотографії, як вони створювали «Стіну пам’яті», знищену в радянські часи. 

Виставка продемонструвала, що ідеологічний чинник не зник, а став багатовекторним. У ньому домінують патріотичний і клерикальний впливи, які сприймаються серцем або шлунком митця.

Апофеоз благородства від знаного Олександра Дубовика. Фоторепродукція з архіву Олександра ДУБОВИКА

Труби нинішні, а підпис — із минулого

Для мене виставка почалася з казусу. Біля дверей були виставлені вигнуті під різними кутами  п’ятисантиметрового діаметру труби, пофарбовані сріблянкою. Недбалість виконання можна трактувати як позицію митця чи то до спілки, чи до відвідувачів. На тумбі під трубами значилося: «Неллі Ісупова. Ворони. Кераміка». Я був вражений революційною зміною в творчості знаної керамістки. Але незабаром з’ясував, що напис залишився від попередньої виставки. А «гнуті труби» — робота Міловзорова.

Недбалість і надалі давала про себе знати. Кілька робіт зберігали анонімність, інші були з виправленими прізвищами. Сама експозиція за повної відсутності концепції вражала всеїдністю. В її естетичному просторі вмістилося все: від живописно-філософського «Апофеозу» Дубовика до графічно-культурологічного стьобу Соколова, де національні ікони Гоголь і Шевченко постали розкуто сп’янілими. 

Інші монументалісти Києва запропонували твори в різних матеріалах, напрямах, жанрах, неоднозначні за майстерністю. Картини у помпезних рамах сусідили з полотнами, які ще чекають рамки від майбутнього господаря.

На виставці широко представлено ручне ткацтво: гобелени, килими, панно. Серед них виокремлюється незвичною колажною технікою з використанням твердих матеріалів та поетичних рядків триптих А. Корольова  і Л. Лисенко.

У заявлених роботах домінували в певних дозах декоративність і сюрреалізм.

Триптих  про небожителя над входом до галереї задавав тон виставці. У «Поверненні Червоного янгола» В. Хоменка янгола трактовано як пересічного  мужчину, який від своєї лихої долі на землі закрив очі, а його розверсті крила обагрилися кров’ю.

Загалом на виставці було чимало янголів у більш традиційному уявленні. Достатньо було і портретів історичних персон у різних техніках. Тут і  вітраж з Богданом Хмельницьким, і мозаїка з Ярославом Мудрим і козаком Мамаєм, фотографії пам’ятників Аскольдові й Діру скульптора Володимира Прядка, які планують встановити на одній із площ столиці. Як противага помпезності сприймається стримана в колористиці й своєрідна у трактуванні міфу робота В. Ісупова «Викрадення Європи».

Барви внутрішнього світу Тетяна Кравченко показала  в «Елегії». Фоторепродукція з архіву Тетяни КРАВЧЕНКО

Після апофеозу — апокаліпсис

Естетично-світоглядною кульмінацією виставки стали квадрати Олександра Дубовика. В них пульсує громадянська позиція метра, який ніколи ні під що не підлаштовувався. Написані у 2012 році полотна «Апокаліпсис»  і «Апофеоз»  сприймаються диптихом. В «Апокаліпсисі», що складається з двох площин, домінують горизонталі. У світі горньому тьмяні хмари, наче  янголи в рваному коконі, склали крила і рухаються за інерцією над світом дольним. Внизу похилилися антропоморфні об’єкти, які втратили життєву яскравість. Дві площини світобудови розділені тонкою смужкою білої нейтралі. В роботі ліворуч домінує вертикаль створінь у золотаво-блакитних тонах, що уособлюють «Апофеоз» благородства та шляхетності. Картини зчитуються так, що спочатку був  «Апофеоз», а потім…

Але історія, на противагу думці футуролога Фукуями, не скінчилася, як і робота над осмисленням сьогодення в кольорах і лініях поважним художником, що надихається самим життям.           

Ще один вектор виставки: від актуально-політичної  тематики до барв інтимності. В роботі К. Косаревського «Український вибір» та «Діти схаменіться» вогняно-криваві спалахи збурюють сіро-чорні тони. Барви внутрішнього світу виявляє в «Елегії» Тетяна Кравченко. Серед громіздких рам і густих фарб її неголосні полотна — виклик. А як сама художниця, що з 1990 року є секретарем секції монументального мистецтва Національної спілки художників України, позиціонує свої роботи та виставку «Монументалісти Києва» в координатах сучасного художнього процесу?

«У формуванні мене як художника вирішальну роль відіграв творчий колектив нашої секції. Духовними наставниками для мене були Іван-Валентин Задорожній, Микола Стороженко,  Олександр Дубовик.  Не пишу злободенного. Для мене вагомі духовні відкриття, які ∂рунтуються на образотворчості, особливо її музикальності, яка є в моїй творчості. Виставку монументалістів спілки художників 10 років переносили, тому нині вона формувалася у «вільному польоті». Кожен виставив те, що вважав за доцільне. Художники тяжіють до соціального звучання та форм, що виражають їх як особистість». 

Замість післямови. Загалом виставка засвідчує тенденцію втрати митцями критеріїв відбору. Їхня експлуатація історичних міфів та персон без новітніх трактувань засвідчує енергетичну  втому, яку розраджує певний професіоналізм. Деякі патріотичні й клерикальні картини, мабуть, прикрашатимуть стіни чиновників, байдужих до мистецтва. Такі твори не є знаковими, а лише слугують ознакою належності хазяїна до певної службової драбини.