На гербі Луганщини не випадково зображено коня: в області працюють аж чотири кінні заводи. Усі вони державні, всім майже двісті років. А комплекс будівель Деркульського конезаводу — пам’ятка архітектури ХVІІІ століття. Тут є унікальний манеж для тренувань молодих коней, побудований в 1897 році в японському стилі, головна тренерська стайня з особливою акустикою. Щоправда, нині, коли підприємство святкує 250-річний ювілей, тут утримують усього 160 коней, але немає жодного тренера і жокея. «Якщо так займатимемося кіньми, фори Європі вони не дадуть», — вважає начкон підприємства Павло Бруско. Начкон — це назва головного зоотехніка з конярства, так би мовити, данина традиціям. 

А традиції тут давні. У місцевому музеї зберігаються нагороди, які розповідають про минулі перемоги тутешніх вихованців чистокровної верхової й української порід. До речі, українську породу верхових коней вивели саме на цьому заводі 1991 року, що символічно.

Молодий спеціаліст зоотехнік- селекціонер Ніна Титовська і її донечка Вікторія люблять коней.

До Європи з новими технологіями

За словами Павла Бруска, розведенням української верхової породи в Україні займається п’ять заводів, тож конкуренція велика. Але фахівець вважає, що таких переваг в утриманні тварин, як в Деркулі, в інших немає.

— По-перше, стайня наша з червоної цегли, тут склепінні цегельні стелі, тож навіть за нинішніми вимогами безпеки споруда пожежостійка. Якщо й трапиться пожежа, будівля залишиться цілою, — пояснює головний зоотехнік з конярства Деркульського кінного заводу ДП «Конярство України» Павло Бруско журналістам, які відвідали підприємство напередодні урочистостей. — По-друге, у приміщенні створено необхідний мікроклімат. Немає потреби опалювати стайні. Товщина стін — 85 сантиметрів, тому приміщення влітку не прогрівається, а взимку не промерзає. Розумно розміщені витяжки. Одне слово, сучасним приміщенням для коней, принаймні тим, які я бачив, до наших стаєнь далеко.

А головне, за словами начкона, — на Деркульському конезаводі гарні умови вирощування коней. Це відбувається на широких просторах степової зони в різкоконтинентальному кліматі. А це означає, що коней ані спекою не здивуєш, ані морозами не налякаєш. Вони добре витримують температуру, скажімо, Об’єднаних Арабських Еміратів і нормально адаптуються в північних країнах. Цю властивість деркульських жеребців уже гідно оцінили фахівці з-за кордону.

Істотне значення має родючість землі, що належить конезаводу.

— Власниця київського кінно­спортивного клубу Наталія Попова, з якою співпрацюємо, колись зробила аналіз поживності вівса, вирощеного в різних регіонах України. Виявилося, що навіть найгірший овес, вирощений в  Біловодському районі, кращий за інші, — розповідає Павло Бруско. — Тутешній чорнозем такий багатий на кальцій, що збагачує цим елементом зерно, яке зміцнює кістяк коней. Під час розміщення і будівництва нашого заводу 250 років тому це все враховували: і якість землі, і наявність чистої води, й широкі місцеві простори.

Нинішню кількість коней на Деркульському кінному заводі збільшувати не збираються.

— А навіщо? — запитує Павло Бруско. — Адже ми йдемо в Європу, а там великого скупчення коней в одних руках не дозволено — максимум 15 маток. Нам потрібно переходити на європейські технології, які апробовані, налагоджені й успішно працюють. Наприклад, відтворення поголів’я коней там проходить окремо, а однорічних жеребців продають з аукціону. Тих, хто займається відтворенням поголів’я, дотують з державної скарбниці. Ті, хто купує однорічних жеребців, піклуються про тварин самостійно, готують їх для спорту чи бізнесу — у кого який інтерес.

У нашій країні все по-старому, як було ще за часів СРСР: завод виконує повний цикл — від народження жеребця, його навчання до випробування, і тільки потім реалізує у віці чотирьох-шести років. Це дуже затратно і допомоги від держави немає. Час диктує нові правила, і якщо ми не будемо адаптуватися, змінювати технології, то ніколи не виведемо галузь із глухого кута.

Щоправда, керівництво Деркульського конезаводу, за словами Павла Бруска, намагається змінити ситуацію. Тут діє така система: підбирають найкращих маток, жеребців, і закладається найкращий генофонд. Потім молодняк дорощують, він ходить у табунах до трьох років, після цього його віддають фахівцям кінноспортивної бази «Магнат» під Києвом для навчання з урахуванням європейських вимог.

— Навчання наших коней на базі «Магната» проходить безкоштовно, бо тут працюють патріоти, які прагнуть прославити українську породу за кордоном, — підкреслює начкон. — Власниця кінноспортивного клубу майстер спорту міжнародного класу Наталія Попова вболіває за галузь, розуміє, знає, чого вимагає європейський ринок, і прагне, щоб наші українські породи зайняли там гідне місце.

Європі є що показати, бо на Деркульському конезаводі тримають унікальних коней української породи. Вони характеризуються витривалістю. Тутешні вихованці свого часу вигравали олімпіади. Особливу популярність здобув жеребець Задорний, про якого писали, що він «тричі вінчаний славою». Він 41 раз брав участь у великих міжнародних перегонах, жодного разу не залишаючись без нагород, і 22 рази виходив переможцем. Брав призи на іподромах Варшави, Пекіна, Будапешта, Софії, Берліна, виграв кубок Улан-Батора і став призером знаменитих Вашингтонських перегонів на іподромі в Лауреллі, де традиційно виставляють найкращих чистокровних коней світу.

Завідувач музею Деркульського конезаводу Олександр Федоров може годинами розповідати про історію та перемоги тутешніх вихованців. Фото автора

Коні для... музею?

Уже сьомий рік Деркульський конезавод входить до складу державного підприємства «Конярство України». Крім нього, у ДП ще 13 підприємств у всій країні, які вважаються філіями і не є юридичними особами. Чи виправдане таке обмеження прав? Як піклується про коней держава? У чому бачить їхнє призначення?

— Навіщо в нашій країні вирощувати коней? — перепитує Павло Бруско. — Заради спортивних досягнень. Це на першому плані. Для бізнесу? Сумнівно. В Україні немає тоталізатора. Хоч у будь-якій країні, де він існує, в державну скарбницю надходить великий відсоток ставок. Наші коні, виходить, скачуть на іподромах безкоштовно. А це неправильно. Якщо ми йдемо в Європу, то повинні переходити на інші рейки. Там розуміють: щоб надходження грошей не переривалося, державі вигідно дотувати товаровиробника, який вирощує лошат.

Як у Польщі: національні породи залишилися в державних кінних заводах. Їх два. Коней там тримають для збереження вітчизняної породи. У нас теж державне підприємство, але держава нам грошей не дає. Ми просто числимося за Фондом держмайна. Прикро, що в нашій країні немає державної зацікавленості у розвитку національної верхової породи.

Серед молодняку, який передаємо для виховання, багато талановитих жеребців. Приїжджають фахівці з Ірландії, Німеччини, бачать наш молодняк і починають цінувати українську породу. Але це окремі приклади, а потрібна системна робота в масштабах держави.

Щоб привернути увагу до можливостей та потенціалу Деркульського конезаводу, підтримати його, луганські керівники агросектору провели в межах виставки-презентації «Схід-Експо 2017», яку влаштувала в Києві у вересні цього року Торгово-промислова палата України, спеціальний аукціон. Відомий фотограф луганець Олексій Ковальов підготував для нього експозицію з 35 великих і красивих роздрукованих на полотні фотографій, пов’язаних із життям кінного заводу. Першим покупцем деркульських жеребців на аукціоні стала відома наїзниця засновниця кінноспортивного комплексу «Магнат» Наталія Попова.

В області впевнені, що спільними зусиллями можна зробити так, щоб в унікальних кінних заводів з’явилися гідні перспективи на майбутнє. Луганщина, маючи чотири кінних заводи, може стати світовим центром розвитку конярства і кінного спорту. 

Деркульський кінний завод — пам’ятка архітектури національного значення. Фото автора

ПРЯМА МОВА

Любов БЕЗКОРОВАЙНА,
виконувач обов’язків директора департаменту
агропромислового комплексу Луганської ОДА:

— Із 2015 року говоримо про необхідність передачі кінних заводів у комунальну власність області. По-перше, бачимо, що зведені в одну структуру — ДП «Конярство України»  всі кінні заводи позбавлені юридичної функції, але жодної допомоги від держави не отримують.

По-друге, викликає занепокоєння можлива приватизація наших конезаводів, адже за її підсумками вони можуть опинитися в іншій області. І тоді ніхто не гарантуватиме, що 160 коней, породу яких ми так відповідально оберігали,  не підуть на м’ясокомбінат. З іншого боку, бізнес може цікавити не розвиток поголів’я та спортивні успіхи, а наша родюча земля.

Реформування галузі відбувається лише на папері. Ми й пропонуємо почати з того, щоб передати заводи в комунальну власність. Це слугуватиме розвитку територій і допоможе зберегти державну власність.