Осінь уже прикрашає помаранчевим пензлем сади в Тіньках, а в садибі Дмитрієнків літо ніби забарилося. Усе тут буяє зеленню, наче й не було спекотного посушливого літа: персики, городина і особлива гордість родини — виноградна плантація. Рослини щедро политі й старанно доглянуті. На виноградній лозі подекуди ще висять величезні грона ягід: де зелені, де фіолетові, а де й темно-сині аж чорні. Кожне гроно — у м’якій захисній сіточці. Серед сотні кущів більш як 30 різних найновіших сортів. Це невеликий залишок урожаю, який приберегли для себе та друзів. Решту ж успішно продали на ринку.

Олександрові 65 років, Надії 63. Вони захоплено розказують про переваги того чи того сорту, дають скуштувати й рекомендують, як робити це правильно: щоб повністю відчути смак, не варто мити щойно зірвану ягоду, не відривати її від грона, як звикли, а відрізати з невеличкою плодоніжкою — аби зайвий раз не принаджувати на плантацію комах.

Проте в розповіді про захоплення виноградарством не можна оминути драматичну сторінку, яка й привела цих людей у село на Чигиринщині, змусила фактично з нуля відбудувати оселю та переоцінити людські стосунки.

Чоботом війни —по душах українців

Тривоги увірвалися до них разом з війною. Олександр розповідає:

— Ми з дружиною жили на той час уже самі, без дітей. Велику чотирикімнатну квартиру в Луганську, де раніше мешкали із сином та донькою, ще в 1990-х продали, аби допомогти дітям у навчанні. Придбали дешевше житло. У цей час у державі виникли проблеми з економікою, а в нас — із роботою. Дітям таки допомогли, але грошей на життя бракувало. Тож продали вже й трикімнатну квартиру та придбали недобудований будинок неподалік Луганська — за 13 кілометрів. Будували дім і займалися городництвом — картопля, помідори. Наш сусід по земельній ділянці — науковець, викладач місцевої сільгоспакадемії порадив: помідори й картоплю вирощують усі, городини на ринку й так удосталь, а спробуй виростити виноград. Тож узяв у нього перші живці й посадив виноград. Докуповував різні сорти. Усього посадив півтори сотні кущів. Саме у 2014 році мали отримати повноцінний урожай, але скуштувати його так і не вдалося.

Війна увірвалася в їхнє мирне життя розривами снарядів, свистінням осколків. На Луганщині не можна було залишатися ще й з тих міркувань, що багато хто тут знав принципову патріотичну позицію родини:

— Ще напередодні всіх цих подій дехто висловлював свою позицію: а зробімо Росію тут, в Україні. Я цього не міг зрозуміти. Хочеш у Росію? Сідай на потяг і їдь туди! Ще коли було голосування за Януковича, то нас багато хто називав ворогами, адже я просив людей не голосувати за нього, вже тоді непокоїла думка, що він притягне в Україну війну. Пізніше, коли в село зайшли чеченці, дехто із сусідів вказав на наш будинок, мовляв, там жили українці. Тепер оселя, в яку ми кілька років вкладали душу, розгромлена й розграбована. Та що наше житло? Ось церква в Новосвітлівці стояла із ХVІІ століття, біля неї дошка, де пояснено, що це пам’ятка архітектури стилю бароко. Під час окупації навіть німці не чіпали храм. А ці заїхали й бані з неї позбивали. Біля села Хрящувате, що неподалік нашого, тривали бої, загарбники стріляли з «градів».

Поїздка під кулями

Олександр виїхав із села вранці наступного дня після того, як неподалік луганського аеродрому збили наш літак. Допомогла в цьому певна хитрість дочки, яка жила в Києві:

— Напередодні вона зателефонувала й попросила, щоб я терміново приїжджав і побув із внучкою після операції, адже вона нібито була зайнята. Друзі порадили машиною не їхати — бойовики заберуть, а як не зупинишся, стріляють.

Тож із невеликою сумкою особистих речей і думкою за тиждень-два повернутися Олександр прийшов на залізничний вокзал. Виїхати неможливо: квитків не було, натовпи людей.

— Я випросив у начальника поїзда місце, сказав, що їду рятувати внучку. Після Ясинуватої потяг зупинився, й у вагони зайшли чеченці. Думаю, як же мені не виказати своє презирство до них. Відвернувся до вікна, а вони брудні, із запахом алкоголю, обвішані гранатами, патронташами, пістолетами, фінками. За кілька кілометрів знову потяг зупинили, і огляд уже проводили наші. Ті люди, які виїжджали потягами вже після нас, наприкінці серпня, розповідали, що лежали у вагонах на підлозі, адже хоч і було вимкнено світло, все одно по вагонах стріляли.

Бачив, як у цей час багато хто в луганських відділеннях Нової пошти вантажив усе нажите добро — холодильники, меблі, техніку. Відправляли хто куди, аби якнайдалі з цього регіону.

За кілька днів Олександр побачив відео з вебкамери, встановленої на повороті на Новосвітлівку, як їхали танки з боку Краснодона. Червоно-жовто-сині прапори — із Північної Осетії. Дружина ще була вдома. Донька подзвонила їй і попросила швидко збиратися й тікати. Аргументи дружини, мовляв, як покинути житло, не спрацювали, адже життя дорожче. За 40 хвилин Надія Федорівна вже зібралася, сіла на моторолер, дісталася до Новосвітлівки, звідти знайомий довіз до Луганська, купила квиток на маршрутку (родина досі його зберігає) й виїхала.

«Заплющив очі й тицьнув пальцем у карту»

Донька із зятем орендувала квартиру в Києві. Там родина пожила трохи, та не змогла сидіти в дітей на шиї. Однак і на 840 гривень пенсії, які одержувала Надія, дуже не розженешся. Подружжя всі ресурси вклало в будинок. Там залишилися і будівельна техніка, й реманент.

Знайшли роботу в Кагарлицькому районі в готельно-ресторанному комплексі. Працювали до сьомого поту. Дружина — адміністратором (в її обов’язки входило і прибирання номерів, і покупки, і заповнення звітів, тож спала годину-дві на добу), Олександр — завгоспом. Розповідає, що тягав попиляні осокори, які різали на дрова. Старий котел з’їдав за добу майже десять кубів дров. Зиму протрималися, а потім така робота спричинила погіршення здоров’я і операцію в Олександра. Працювати після цього з таким навантаженням він уже не зміг. Треба було щось змінювати.

— Вийшов одного разу на дорогу, глянув на південь і зрозумів, що їхатимемо в тому напрямку, — ділиться Олександр. — А потім купили карту, почепили її на стіну й стали вивчати. На одній широті з Луганськом побачили перехрестя: неподалік Чигирин, поряд ліс, а з іншого боку Дніпро. Прочитали, що там люди виступили проти будівництва атомної станції, отже, розуміють, що таке берегти довкілля і власне здоров’я. Тож вирішили поїхати в цей край.

Куди саме? Заплющив очі, тицьнув пальцем у карту — село Тіньки.

Останньою краплею, яка змусила виїхати, стала пожежа в готельному комплексі. Куховарка забула вимкнути фритюр, і це спричинило займання, вогонь пошкодив частину кухні. Олександр намагався скористатися вогнегасниками, але вони майже всі виявилися порожніми. На щастя, один був справним, і з пожежею якось упоралися. Але потім подумали: на кого власниця спише збитки? Звичайно, на завгоспа, тож зібралися в дорогу.

Тіньки таки переважили

— Приїхали в село рейсовим автобусом, вийшли на зупинці й стоїмо, оглядаємося, — продовжує розповідь Надія. — Бачимо лавку. Сіли відпочити, дістали бутерброди, зрозуміли, що поряд сільрада. Уже був жовтень, повз нас кілька разів проїжджав автомобіль. За енним разом «жигулик» зупинився, вийшов чоловік (пізніше дізналися, що то голова сільради) й питає: «Чого ви тут сидите?» А ми вдягнені не зовсім за погодою — у самих светрах. Розповіли, хто ми. Каже, щоб зачекали тут, а він скоро приїде. За кілька хвилин приїхав і забрав нас у хату до своєї матері, де ми й переночували.

Майже тиждень він опікувався нами, возив, показував, де в селі можна знайти житло. Як підбирали хату, звернули увагу, що поряд трансформатор, перехрестя. Хата тепла, вода є, але й роботи біля покинутого обійстя було чимало. Підлога — пофарбована рогожка, кинута на глиняну долівку, а електропроводка така, що, ввімкнувши чайник, треба було вимикати світло.

Та найбільше на вибір житла вплинув задум родини, адже вона не відмовилася від наміру вирощувати виноград. Цікавилися, яка тут земля — чорнозем близько метра й пісок. Цілком підходить, сказав Олександр і загадково усміхнувся.

Це був 2015 рік. А напередодні поїхали під Одесу, де жили родичі, тож сподівалися знайти житло біля них. Але Тіньки переважили.

— Мій дід Василь був виноградарем — я з дитинства запам’ятав, як доглядав він за виноградником, разом з ним підрізав лозу. Але в діда було лише три-чотири сорти, — розповідає Олександр. — Більшість знань про виноград черпаю з літератури.

Коли оселилися в Тіньках, у перші дні місцеві селяни допомагали: вранці на ґанку можна було знайти свіжі яйця, сир, сало, а іноді й добротний одяг. Ділилися картоплею та іншими овочами. Та особливо Дмитрієнки дякують сільському голові Вікторові Харченку, який і морально допоміг, і багато корисних практичних порад дав.

Який сорт найсмачніший

У 2017 році вони взяли участь у конкурсі проєктів МХП «Село. Кроки до розвитку» із проєктом «Вирощування та продаж екологічно чистих ягід і саджанців нових перспективних сортів винограду та вироблення й продаж ізюму». Одержаний грант став у великій пригоді. За його кошти придбали мотокультиватор для обробітку міжрядь, мотооприскувач, бетономішалку. Ще хотіли побудувати сховище з кондиціонером, аби зберігати виноград. Адже зірвавши грона з лози, не можна їх транспортувати, бо ягоди гарячі. Навіть можуть забродити, тому треба охолоджувати. Але поки що коштів на це бракує. Та виноградарі знайшли вихід: обривають ягоди вночі, коли нижча температура.

— Що найважче у виноградарстві? — запитую в Олександра.

— Скажу так: легкого немає, мабуть, нічого. Для мене найважче те, що догляд за виноградником має бути щоденний, без жодних вихідних чи відпусток. Часто, йдучи виноградником і бачачи щось не до ладу, ловлю себе на думці: цю роботу слід було зробити ще вчора! Але ж я був тут і вчора, просто всього не встиг. Однак треба встигати, бо відстрочиш на день, і буде вже запізно. Особливо слід бути пильним на початку літа, в період, коли триває сильна вегетація рослин. Саме тоді час щепити пасинки. Якщо цього не встигнеш зробити, вегетуюча брунька переходить із лози на пасинок. Може трапитися, що бруньку, в яку закладено врожай, наступного року просто обріжемо. Намагався садити такі сорти, як були на Луганщині, бо вже знаю їх. Але за цей час з’явилося багато нових, які хочеться спробувати.

— А які ваші улюблені?

— Тут неулюблених немає — всі подобаються. Якщо такі й були, то вже їх викорчував. А з найперспективніших — парфум, богема — ягідка довгаста, а на ній рожеві смужки. Люди як побачили його на ринку, то виник ажіотаж. А ми повезли чотири чи п’ять грон, щоб дізнатися, чи сподобається покупцям.

Виноград потребує щоденної копіткої праці. Навіть уночі міркуєш, що робитимеш завтра, коли прокинешся. Отож і ціна на ягоду має бути не нижчою за 35 гривень, щоб компенсувати витрати.

— Чи є конкуренти в селі?

— Ні. Ми тут одні такі. Сусіди часто просять саджанці. Ділимося. А іноді, буває, хтось і без дозволу висмикне щойно посаджений кущик. Думаю, що тим, хто так робить, не вдасться виростити справжній виноград. Адже з ним, як і з людьми, треба бути добрим і щирим.

— Чи сприяє місцевий клімат виноградарству?

— Загалом ризиків для винограду чимало. Проте в попередні роки збирали непогані врожаї. Але нинішній видався для винограду найважчим. Коли настала пора цвітіння, вдарили заморозки. 1—2 градуси в цей період — і все, врожаю не буде. До того ж був вітер і дощ, тож пилок не полетів. Тому й урожай цьогоріч — менш як половина можливого. Донька каже: спробуй робити вино. Але щоб цим усерйоз займатися, треба дуже багато всього: починаючи із приміщення, підвалу й завершуючи обладнанням. Тож основний зиск — від продажу винограду.

Дружина, за освітою бухгалтер, дуже допомагає Олександрові бачити економічну перспективу. Спільні зусилля дають непогані результати. Слава про успішного місцевого виноградаря швидко шириться селом і районом.

Який же сорт найсмачніший? На це моє запитання Олександр довго не відповідає. Ідемо акуратними міжряддями, по обидва боки яких міцні пагони простягають до нас зелені долоні, ніби вітаючи добрих друзів. Що далі йдемо, то більше розумію: певно, є в кожній солодкій ягоді неповторний смак, а може, й гірчинка від пережитого господарями. А ще присмак солоного поту й тонкий аромат надії на завтра.

І як не згадати тут проникливі вірші Булата Окуджави про виноградну кісточку, зариту в землю, — як символ любові, спільної праці й змісту життя.