Передовсім про насичену театральну програму. В ній виокремлювалась «Перукарка» — популярна російська п’єса, яку поставив іменитий московський режисер Віктор Рижаков. Він оформив задник газетами, що підкреслило публіцистичність чорної комедії, а на куліси вивів проекції титрів. Це, звісно, відволікало увагу від майстерної гри акторів. Високий темпоритм і пластичність акторів збагачувала літературність спектаклю, музичне оформлення зі шлягером Грейс Джонс посилювало враження. Та навіть домінантна виразна режисура не привабила співчуття до героїні, яка чекає з тюрми рецидивіста, що забив до смерті першу дружину. Перукарка народила від нього сина, а він знову потрапив за грати, бо намагався і її спалити задля продажу квартири. Вона врятувалася завдяки відданому пожежникові. Та їй подавай жагучого в’язня. Незбагненна жіноча душа.
Мотиви кохання і злочину розгадували присутні на виставі Остап Ступка з дружиною. Загалом медійних облич на фестивалі було обмаль. Боялися черг за автографами чи перебувають «в чосі»? Чи то фест не гламурний?
У «Ревізорі» звучав реп
Потужно осучаснений аж до використання репу «Гогольревізор» — вистава четвертого курсу Табаковської школи-студії МХАТ Віктора Рижакова. Він цим студентам ще й професор. Не зразу сполучився гоголівський текст із мовною органікою та виглядом студентів. Майже всі вони викладалися на повну в пристосованому цеху, де створили міні-бар для глядачів, у якому теж відбувалася дія «Ревізора». Обслуга вдягла майки з портретом Гоголя, що вдало обіграли у виставі. Студенти із запалом демонстрували своє володіння сценічними мовою та рухом, танцювальні та вокальні дані, техніки театру вдавання та перевтілення. Цікаво було споглядати їх, коли вони сідали обабіч сцени в очікуванні свого виходу. Трохи осторонь спостерігав дію сам режисер, жуючи гумку. Найбільше вражали актори, коли виявляли мотивацію та психологію героїв за допомогою пластики. Загалом режисерові вдалося виявити в Миколі Васильовичу сучасного автора.
Майже всі студенти склали фах на 12 балів. Вони дві години тримали увагу глядачів. Треба зберегти програмку. Можливо, через деякий час побачу когось із них уже як зірку.
На виставі був режисер Маслобойщиков та хореограф Алла Рубіна, яка назвала «Гогольревізор» справжнім постмодерном у театрі.
Найочікуванішою прем’єрою став українсько-французький перформенс «…сТанці…Я» режисера Стефано Рикарделя за участі Троїцького. В пошуках сценічної виразності, крім домінантного звуку, режисер використав театр маріонеток, хореографію, театр тіней. Головну роль — провінційного працівника на станції, який у самоті вимріяв звабливе оточення дівчат, отримав провідний актор театру «Дах» Дмитро Ярошенко. Він маніпулював сюжетом, оголюючи нутро та тіло. У втіленні тези, що без жінки чоловік не існує, акторові допомагав тендітний зовні та потужний за драйвом модний жіночій гурт «Dakh Daughters». Навіть крізь вибілені обличчя дівчат проявлялася їхня індивідуальність. Стіни-екрани демонстрували великий план героя, який став обличчям фестивалю. У фіналі персонаж теж вибілює обличчя. Чи то він приймає правила гри, де треба бути як усі, чи нагадує, що він лише перформер.
Кшиштоф Зануссі влаштував кінофарс
До програми «Кінотеатру» увійшли короткий метр, треш-кіно від кінофесту «Docudays» та інших, відеоролики соціальної реклами і художні фільми. До речі, 30 кінорежисерів — від профі до початківців — створювали власні 20-хвилинні фільми на фестивальному тлі. Правда в тому, що нині зняти фільм — раз плюнути (у вічність?), а ось де і кому його показувати, щоб заявити свій хист (і відбити кошти)? Як створити певну комунікацію між особистостями, що своїми талантами можуть доповнити одне одного у створенні мистецького продукту? Напевно, це бажання було, мовою Станіславського, надзавданням усього «ГогольФесту».
Дмитро Сухолиткий-Собчук влаштував прем’єру документально-анімаційного фільму «Красна Маланка», що знімався 4 роки і вклався в 5 новел. У ньому йдеться про язичницьке свято в румунському селі. Автори показують життя майстра з виготовлення карнавальних масок та втілюють драми селян. А в під∂рунті йдеться про єднання Людини і Природи в далекому від центру куточку сучасної України. Прем’єру фільму супроводжували автентичні маски та вбрання зі свята Маланки в селі Красне.
Ущерть був заповнений амфітеатр на християнському за духом і постмодерністському за формою кінофарсі Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Розглядалося серце олігарха, якого зіграв Богдан Ступка. Режисер вважає, що сучасні бандити (польські) бажають жити у «конкретно» правових умовах.
Ще під час зйомок Зануссі почав писати для Ступки п’єсу про світ, який полишила Справедливість і Зло не карається. Але… Роль у фільмі озвучував уже Остап Ступка. Головне послання фільму: «Може, і варто жити тільки багатіям. Але в покаянні. Кожен може змінити життя».
Ще більше втиснулося в амфітеатр люду, щоб послухати 74-річного метра європейського кіно. «ГогольФест» він назвав вражаючим місцем. Зануссі має свій фестиваль на березі моря. Там у фаворі неполіткоректні дискусії. Своє мистецьке завдання пан Кшиштоф вбачає в перекладі вічних цінностей на сучасний лад.
Чи не є Зануссі вчорашнім стосовно проповіді християнських цінностей? Пан Кшиштоф заперечив — він завтрашній: «Світ ніколи не жив за християнськими заповідями. Вони не увійшли в плоть і кров людей. Тільки меншість прийняла як настанову, що Бог — то любов. І ця меншість рухає світ у бік добра. Заповіді — це програма на майбутнє».
Режисер оголосив себе маленьким філософом, що багато мандрує світом задля зближення інтелігентних людей, відмовившись свого часу бути і послом, і міністром, і політиком.
Про польсько-українські відносини Зануссі висловився так: за останні 20 років польська інтелігенція визнала історичний гріх щодо загарбницької політики стосовно України. «Це найважливіша переміна в нас. Після помаранчевої революції й ви стали іншою нацією, що буде далі — залежить від вас».
Щоб сучасну культуру не вважали «культуркою»
Літературна програма під керівництвом директора Центру сучасного мистецтва Катерини Ботанової головну увагу приділила літературному менеджменту, який викладали майже ровесники учнів. Вони намагалися створити нову мистецьку хвилю, щоб сучасну культуру не вважали «культуркою», і правильний арт-ринок, де всі були б задоволені: читачі, видавці, автори. Мене приємно вразило, як багато встигли «накоїти» в комунікативній сфері прагматичні учні. Вважаю, кожному з них є чого повчити своїх вчителів, які в дискусіях засвідчили розбіжності різних поколінь в українській літературі та депресію в її тенденціях.
У літературно-музичному перформенсі «Альберт, або найвища форма страти» Юрій Андрухович читав свій текст на пюпітрі. Хоч на сцені з ним перебували співачка та контрабасист, а над ним був екран із графічним відео, історія про львівського середньовічного шахрая-клептомана, що ховався від правосуддя в монастирі, подавалася не дуже захопливо. Мабуть, окрім імені, треба мати ще й режисера, акторські здібності та харизму, яка пов’язана саме з усним словом.
У кого харизми не бракує, то у Владислава Троїцького. На вбогій сцені літературного майданчика він був сам на сам зі своїми прихильниками, які заповнили так-сяк пристосоване приміщення. Негламурний режисер розповідав про свій режисерський досвід на закордонних сценах, аналізував соціокультурний стан сучасної України на тлі європейських очікувань, критикував політику грантів та млявість Міністерства культури. Троїцький переріс рівень режисера масових заходів, хоча б і таких потужних, як «ГогольФест», і постає як режисер соціальних рухів. Він знайшов відчутну підтримку своєї позиції та нарекрутував численних волонтерів для своїх наступних проектів, запитаних не тільки в Україні.
Музика на всі смаки
Музична програма містила нонконформістський та академічний напрями.
Епік-групу «ДахаБраха» було заявлено з авангардним гуртом «Карбідо» з Вроцлава та чесько-австрійською панк-фольк групою у проекті «Мапа ріки», вона анонсувала прем’єру кліпу. На фесті було досить різної музики в інтелектуальному концепті та голосного випендрювання початківців. Слухайте і розмірковуйте на здоров’я хоч до ранку.
Академічна сцена із творчими кураторами Мирославою Которович та Вікторією Польовою пропонувала у програмах «Музичного нефу» вибудувати креативний простір «світла, краси і свободи». Майже всі музичні пропозиції поєднувалися з візуальним супроводом.
А ще на фестивалі було представлено фотостудію Ігоря Гайдая та художників, що освоїли новітні техніки із прагненням до авторської неупередженості. Інтер’єрний живопис та пінопластові скульптури з кольоровими візерунками-ієрогліфами, зробленими паяльником, витіснив анде∂раунд на периферію.
Головною подією візуального напряму на фестивалі стало відкриття двох величезних панно графіті у виконанні українських, німецьких та французьких майстрів малювання з балончиків: Kislov, Roti, Zonenkinder. Рівень фаховості та змістовність виокремлює їхню роботу з численних замальовок, що їх споглядаємо в Києві. Німецький художник сказав: «Автентичність і самобутність України мене надихає. Я дуже вражений «ГогольФестом». У вас дивовижна і конструктивна енергія, яка створює щось важливе в цій країні. Мені важко буде поїхати звідси».
Сюрреалістичні фантазії в сірих тонах із червоними яблуками та коричневе дерево з очима, на жаль, можна споглядати тільки за воротами заводу. Ці графіті — гідна згадка про VI «ГогольФест». Можливо, вони стануть тлом якогось кліпу чи сцени з телесеріалу — вже є плани перетворення цехів заводу на знімальні павільйони.
Замість післямови. Як нерідко буває на таких фестивалях, не все, заявлене у програмі, відбулося. Передусім забракло коштів. До того ж, ми в Києві вже звикли до дармових шоу-програм, і платити 20—100 гривень — нам задорого. Тож на всі заходи фесту глядачів не вистачало.
Фестивальні критерії відбору були розмитими, їм не бракувало позиціонування в координатах сучасного мистецтва. Хоч і це Троїцький вважає специфікою.
Підтвердилася тенденція до брендизації заходу. Переважно глядачі йшли на ім’я. Сам фестиваль взяв на озброєння потужний бренд «Гоголь».
Численні заходи в цехах і на території проявили ще один тренд в культурі: фестивалізацію та акціонізацію події. Чи то показ фільму, чи зустріч із письменником — як же без загальної режисури, музики, лицедійства і візуалізації?
Загалом VI «ГогольФесту» вдалося оминути розподілу на програми для втаємничених та для пересічних. Адже кожна закрита структура — це шлях до занепаду і самознищення, чого бажаємо уникнути найрозхристанішому фесту України.
Ми в Google+