Ірдинь — селище особливе. Розташоване поблизу Черкас і Сміли у заплаві річки Ірдинь, воно закладене на початку 1930-х як поселення для працівників місцевого торфопідприємства. Нині тут трохи більш як 900 жителів, які після об’єднання територіальних громад увійшли до складу Білозірської. Туристів приваблює не саме селище, а мальовнича природа навколо нього, знамените Ірдинське болото з розкішними краєвидами й багатим тваринним світом. Дикі кабани, лосі, козулі, єнотоподібні собаки, багато різних змій, черепах, ящірок, риба, водоплавні птахи — це лише невеликий перелік того, що водиться в лісах і болотах.
Мандрівники кажуть, що є тут такі місця, де ніколи не ступала нога людини. Недарма герой українського бестселера Василя Шкляра «Залишенець» отаман Чорний Ворон переховувався після більшовицьких облав та відновлював сили для нової боротьби посеред загадкових Ірдинських боліт, у хаті сліпої відьми-знахарки Євдосі.
В об’єднаній громаді все-таки краще
Сама ж назва селища походить від назви річки, яку місцеві краєзнавці виводять від давньоруського «Ръд-инь» — де основа «ръд» означає «червоний», «русий». Відомий краєзнавець Черкащини Михайло Пономаренко (на жаль, нині покійний), з яким не раз довелося спілкуватися, пов’язував цю назву з рудою, що трапляється в Ірдинському болоті й зафарбовує воду в червонуватий колір.
Перші серйозні розвідки і вивчення Ірдинського болота було проведено в 1929 році. А в 1930-му на ньому розпочалися підготовчі роботи до торфорозробки, хоч болото опиралося як могло і людям доводилося долати безліч труднощів. Однак уже через кілька місяців тут заклали поселення торфопідприємства. Усі будівельники жили тоді в бараках-землянках, які збудували на лісистому підвищенні поблизу. Поступово зникали непрохідні хащі, укриті густою ряскою водні простори помережали прориті торфодобувниками канали.
Видобуток торфу розпочали 1931 року — запрацювало одне з найбільших на той час торф’яних підприємств в Україні. Поступово розбудовували й селище.
Знамените воно ще й тим, що тут уперше в Україні проведено вибори сільського старости. Трохи більш як рік тому ним став колишній голова сільської ради Олександр Максимов. Люди обрали його з надією на зміни, яких віддалене село вже зачекалося, адже об’єднання громад мало дати певні фінансові вигоди, а досвід і знання сільського лідера має переваги.
Відтоді як громади об’єдналися, минуло понад тринадцять місяців. Звичайно, терплячі селяни блискавичних змін і не чекали. Тим паче, що колишньому селищному голові Ірдиня останніми роками доводилося не раз виступати в ролі звичайного прохача. Тобто гадати: чи зглянеться на потреби невеликого села районна державна адміністрація?
Проблем же в селищі багато. Однак із району гроші потрапляли сюди цільовим призначенням — переважно на зарплату, енергоносії, закупівлю медикаментів і харчування вихованців дитячого садка. На ремонт же соціальних закладів, які його вже давно потребували, облаштування території, освітлення вулиць коштів завжди бракувало.
Нині ж повеселіли селяни. Громада — таки великий чоловік! Переконалися, що обіцянки Білозірського сільського голови Володимира Міцука — то не просто слова, як дехто думав.
Тепер кожному стає зрозумілою перевага об’єднаної громади. За короткий час у школі, лікарні та клубі замінили старі вікна і двері на нові, металопластикові. Відремонтували дитячий садок і розпочали ремонт гуртожитку. Залатали майже 15 кілометрів дороги. Планують за кілька місяців відбудувати очисні споруди й завершити ремонт будинку культури, на якому давно протікає покрівля, зі стін відпадає плитка.
Працівники загальноосвітньої школи, де 90 учнів, також відчули зміни. Зарплату, як розповіли освітяни, одержують без затримок. У дитячому садку — власні проблеми, які потроху розв’язують. Для кухаря і двірника тепер не треба вишукувати можливостей оплатити роботу: вони працюють на ставках. Придбали посуд, встановили ємкості для води. Здавалося б, дрібниці, але саме з них і складається щоденне життя.
Стратегія є. Треба втілювати в життя
Хоч нерозв’язаних проблем в Ірдині ще багато. Головна з них — нема змоги працевлаштуватися. Кілька десятків ірдинців ще працюють на торфопідприємстві (а їх тут три). Робітники нині фасують у мішки торфокрихту для продажу, яку подекуди використовують як паливо, і готують устаткування до нового сезону видобутку торфу. Він, як правило, розпочинається у травні. Поки що у виробництві брикету, на чому спеціалізувалося підприємство, стабільності немає. Як розповів сільський староста, позначається занедбаність виробництва, нестача кваліфікованих фахівців. Навіть місцеву школу, яку опалюють брикетом, завод не зміг повністю забезпечити паливом, довелося завозити його аж із Волині.
Як розповідають місцеві жителі, останніми роками видобуток торфу визнали нерентабельним, частину майна через незрозумілі схеми продали на металобрухт, скоротили кількість працівників, спорожніли цехи та корпуси підприємства. Видобуток торфу скоротився до мінімуму. Врешті на металобрухт здали 30 кілометрів залізничних рейок до Білозір’я, значно скоротилася вузькоколійна мережа, і рух став нерегулярним. Ходять чутки про остаточне закриття заводу, демонтаж вузькоколійної залізниці та продаж усього рухомого складу. Місцеві жителі стоять перед сумним вибором: або кидати рідні місця і їхати на заробітки до Києва та Черкас, або ж шукати тимчасові заробітки чи займатися браконьєрством. Смертність набагато перевищує народжуваність, хоч у місцевому дитсадку виховують 40 малят — майбутнє Ірдині.
Раніше в селищі працювали швейний цех, пральня. Нині ж усе завмерло. Деякі жителі знаходять роботу в сусідній військовій частині. Однак таких одиниці. Якщо сполучення з Черкасами, за словами ірдинців, ще можна терпіти — до обласного центру можна потрапити рейсовим автобусом, то до центру об’єднаної громади Білозір’я так просто не доберешся. У теплу пору року їздять велосипедом або на власних автомобілях, а коли ґрунтівку розвезе, то хіба через обласний центр. А потреба буває частенько. Хоч і є в селі медична амбулаторія, в якій працюють три медсестри, посада завідувача поки що вакантна. Зрідка навідується лікар із Білозір’я. А постійного, як нині кажуть, сімейного лікаря, ще шукають. У разі необхідності швидка допомога приїжджає. Але шлях з Білозір’я неблизький — у гарну погоду їхати хвилин із сорок.
Серед інших нагальних проблем, за словами сільського старости Олександра Максимова, — ремонт водоочисних споруд, які перебувають в аварійному стані. Оскільки вони за межами населеного пункту, ледве вдалося добитися відведення землі під них. Місцеве комунальне підприємство, яке займається ремонтом водогону та каналізаційного господарства, також одержало неабияку підтримку — громада надала зі свого бюджету 44 тисячі гривень на поточні ремонти та розвиток.
— Стратегія розвитку об’єднаної громади до 2022 року, — розповів сільський голова Володимир Міцук, — передбачає створення у селищі Ірдинь нових робочих місць. Там розташовані торф’яники і чимала площа водойм, але фактично ніхто не працює. У селище можна завести інвестиції, приміром, розвивати туризм, вирощувати ягоди, виробляти пелети для опалення. У громаді є запас земель, які можна розвивати, надавати інвесторам, побудувати виробниче підприємство. Проте вони поза межами населених пунктів. Отже, ми не можемо ними самі розпоряджатися, тож чекаємо від парламенту ухвалення відповідного закону.
Не осушувати, а відроджувати
А ще сільського старосту турбує екологічна проблема. І не тільки тому, що заїжджі підприємці хочуть неподалік організувати випалювання деревного вугілля, а це неодмінно шкідливо впливатиме на довкілля. А й через те, що осушування боліт, чому сприяє й торфовиробництво, негативно впливає на природний екологічний баланс. Люди помітили, що ліси, розташовані навколо, висихають від нестачі вологи. Рівень води в Ірдині й у навколишніх селах відчутно впав.
— На жаль, наш багатющий чарівний край, — бідкається Олександр Леонтійович, — поступово занепадає.
Як вважають спеціалісти, болота, яких в Україні небагато, потрібно не осушувати, а відроджувати. Вузькоколійка торфозаводу могла б одержати інші унікальні перспективи як туристичний об’єкт — вона проходить серед мальовничих озер та пагорбів. Екологи давно планують створити на Ірдинських болотах, сусідніх Мошногірському кряжі та в Черкаському бору національний природний парк, який, крім охорони унікальної природи, допоміг би залучити потік туристів. Місцевість справді унікальна. Тут можливі піші, водні, велосипедні походи, рибальство, спостереження за птахами та інші види активного й екологічного туризму. Та планам цим поки що не вдається здійснитися.
— Безперечно, лінія вузькоколійки могла б стати у майбутньому справжньою туристичною родзинкою національного парку, — вважає народний депутат Олександр Бригинець. — А доки майбутні часи не настали і в країні енергетична криза, кожна тонна енергоносія, як торф, вкрай потрібна державі. Тож недбальство, безконтрольність завдають удару не тільки по майбутній туристичній перспективі Черкащини, а й по нинішній енергетичній безпеці України.
Насамкінець. І все-таки Олександр Максимов вірить у велике майбутнє рідного селища. Колись і до екологічних проблем у держави та місцевої влади дійдуть руки. Сприятиме цьому й реформа місцевого самоврядування, зокрема децентралізація. Перші її наслідки вже відчувають селяни.
Ми в Google+