Режисер Михайло Резнікович відчув актуальність дебютної п’єси Івана Тургенєва «Нахлібник», написаної 1848 року. Як відомо, всі три п’єси письменника царська цензура заборонила. Його твори були лакмусом щодо європейської налаштованості громадянина Російської імперії.
«Нахлібника» обрав для бенефісу великий Михайло Щепкін, але вийти на сцену в ролі Кузовкіна йому дозволили лише в 1862 році, коли скасували кріпацтво. До якого викривлення свідомості та стосунків воно призводило, Тургенєв відчув у своїй сім’ї. Його мати пройшла через роки принижень і, коли отримала великий спадок, сама стала зразковим деспотом щодо кріпаків і рідних.
Фарс про приниження
Вистава починається із закадрового голосу Михайла Резніковича, який цитує слова класика про значення мови для митця. І хоч ідеться про російську — вистава створена за підтримки «Русского мира», — висновки Тургенєва стосуються мови будь-якої титульної нації.
Радіоремарками режисер створює «інший об’єм в атмосфері вистави... інше соціальне і моральне звучання, інший відгук у глядацькому залі».
Закадрові коментарі нагадали мені постановку Георгія Товстоногова «Ханума», де був використаний такий самий прийом персоніфікації. До речі, саме Георгій Олександрович 50 років тому запропонував кандидатуру Резніковича для роботи в київському театрі. Вдячний режисер, якому в серпні цього року присвоєно звання «Герой України», присвятив «Нахлібника» визначному російському колезі. І дещо провокаційно звучить цитата, що з вдячності ніколи не народжується любов.
Режисер не став буквалістом щодо п’єси, але вимагав від акторів поваги до тургенєвського слова та його значення. На сцені це проявлялося в певному академізмі словесної дії та жорстко формалізованих мізансценах, які актори наповнювали більшим-меншим мистецтвом перевтілення та удавання.
Сучасна постановка тургенєвської комедії (чому комедія?) в двох діях постала двогодинним мелодраматичним фарсом про приниження пересічної людини тими, кому випав вищий щабель суспільної драбини, та їхніми підлабузниками. Прагнення до хліба з маслом призвичаїло самого героя до блазнювання. Його 20 років тому використали навіть як сексуальну розраду. І хоч таке упокорення полишеного спадку поміщика вже в минулому, місцевий мефістофель разом з дворецьким та метрдотелем (у Тургенєва це один персонаж) влаштовують виставу для нового господаря. Вони одразу призвичаюють петербуржця до місцевих розваг, які він зверхньо приймає. Маленьким людям лишається лише сподіватися, що земля втомиться носити таких господарів життя.
Від веселощів до знущання
Керівник постановки Михайло Резнікович розгледів у колізіях п’єси «сучасні неподобства і безсоромність улесливості, нашу зворушливість і людяність». У втіленні теми йому допомагав режисер Леонід Остропольський. У самій виставі теж два режисери. В першій половині постановником приниження стає поміщик Тропачов — актор Олександр Хорошко. Він, демонічно поблискуючи скельцями окулярів, споює приживальця Кузовкіна — актор Станіслав Москвін, щоб догодити 32-річному колезькому раднику з Петербурга Євецькому, — актор Олег Замятін. Він помітно старший, ніж зазначено в п’єсі. Гадаю, чиновник у віці актора поводився б інакше.
Другу частину вистави режисерує Ольга Елецька — актриса Ганна Артеменко.
Глядачі спостерігають приниження матері героїні не в оповіді справжнього батька, а наочно. Її перелюбство постає як бунт проти чоловіка, що зневажав і бив її, свою дружину — дворянку. Театр у театрі підкреслено рампою зі старовинними лампами та спинками стільців. «Тургенєвська дівчина» діловито сучасна в темпераментному захисті свого сімейного добробуту. Людяності Ольги вистачає на щедру купівлю мовчанки батька. А він сподівався, що з усього народжується любов, навіть зі зневаги. Резнікович вважає, що інколи треба грати суть, без другого плану ролі. Саме другого плану не вистачає актрисі. Її прагматизм змінює ліризм занадто театрально.
Саме другим планом запам’ятовується актор Віктор Кошель у невеликій ролі Карпачова. В його валянні дурня відчувається зручна життєва позиція. В паразитичному існуванні він утілює тезу «підлеглий повинен бути придуркуватим».
Своєрідно вирішено образ Іванова, який постає символом — майже німа фігура з шахами, яка все бачить, розуміє… І наважується втрутитись, коли вже пізно. Його виштовхують з кону дії.
У технічного, з жорстким сценічним малюнком актора Віктора Семирозуменка теж відчутно другий план — все заради кар’єри. А чому роль Трембинського у виставі роздвоїлася, я запитав у самого актора. (Нині Віктор готується до ролі Олександра І в російському телепроекті). Він пояснив це багатоликістю персонажа і додав: «Наша вистава позбавлена бенефісності та побуту. Це ансамблева робота. Ми репетирували 9 місяців у важкому режимі. Треба було не розжартуватися в ролі, режисер вимагав поступово перейти від веселощів до знущання над Кузовкіним… Каторжні були репетиції». Так, навіть у дещо затягнутій сцені споювання побут мінімалізовано. Але така дрібничка, як сучасна побутова блискавка на чоботах Тропачова, не сприяє проникненню атмосферою, яку режимно вибудовувала у виставі трупа.
Небо створило хепі-енд
Оформила постановку Марія Левитська. Перед задником — небом — вона поставила незугарну арку з рядном на різностильних колонах. Її вінчають скульптури вірних дворянських псів — гончих. Кремезні селяни наближають арку до глядача. Вона стає своєрідним обрамленням театру в театрі, укрупнюючи кадр. Селяни, споглядаючи поміщицькі розваги, лише гнівно стискають кулаки.
Високе ліричне небо з летючими хмарками поступово затемнюється багровими та суцільними і зменшується до повного зникнення. Для унаочнення метафори Левитська з фахівцями використали комп’ютерні технології. У тужливо-співочому фіналі небо знову сяє блакиттю — хепі-енд глядачу від театру російської драми та театру, що виявив у виставі Резнікович. Слова, що «наше щастя залежить від нас, лише б ми його не псували», зачепили глядача за живе, про що свідчили бурхливі і довготривалі оплески вдячного залу.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+