Похмуре одинадцятиповерхове приміщення Донецької обласної ради та Донецької облдержадміністрації могло нагадувати неприступну фортецю. Втім, тільки здалеку. Бо перебуваючи в цей час всередині, чогось раптом згадав відомі з історії випадки ганебних капітуляцій фортець, брами яких добровільно відчиняли перед нападниками. Нас, кілька десятків журналістів, присутніх на сесії облради, з початком штурму, до якого вдався знавіснілий натовп, поспіхом евакуювали на четвертий поверх. Перетворившись на заручників, ми, проте, отримали змогу спостерігати за подальшим розвитком подій.
Попри солідну охорону, а були задіяні спецпідрозділи «Беркут» і «Грифон», нападники голіруч, але з криками «Ра-сі-я!!!» та «Міліція з народом!» зім’яли живий ланцюг правоохоронців зі щитами та іншими спецзасобами, винесли металеві ворота й увірвалися у внутрішній двір до службових входів. Якийсь час їх ще блокували на поверхах, де стояв гармидер і грюкіт, немов використовують прадавні тарани чи інші стінобитні машини. І хоч не ми були головним трофеєм загарбників, треба було бачити їхню зловтіху, коли вони почали перевіряти наші документи.
Триколорів навіть не ховали
Кінець зими й початок весни 2014 року в Донецьку трохи нагадував літо дворічної давності, коли напередодні футбольних матчів Євро-2012 до обласного центру приїжджала сила-силенна гостей. Але тоді це були вболівальники з інших областей та різних країн Європи. А нині сюди посунули представники соціального дна із депресивних містечок Донбасу й «туристи» з Росії. Останніх видавав стійкий запах дешевих спиртних напоїв і тютюну, специфічна говірка і прапори-триколори сусідньої держави, яких вони навіть не ховали. Зайди натовпами блукали містом і запитували у донеччан три потрібні їм адреси: «горсавєт», «абласная амніністрація» (іноді саме так) і «площадь Лєніна». І саме поява тут цих чужих птахів стала початком так званої рускай вєсни. Адже місцевим лідерам «Руського блоку», «Патріотичних сил Донбасу» та компартії, попри всі зусилля, досі так і не вдалося розхитати ситуацію й вивести на вулиці велику кількість людей. Хоч вони довго лякали тутешніх «озвірілими майданівцями», «бЕндерівцями», «фашистами», забороною російської мови і запевняли, що єдиний порятунок у цій ситуації — Росія.
Режисери цієї політичної драми наполегливо шукали місцевих виконавців на роль вожака «обурених» мас, і невдовзі на авансцену вийшов карикатурний «народний губернатор» Павло Губарєв. Точніше, його буквально за руку привели провладні проросійські сили: приміром, на виступі екс-Діда Мороза (саме цим він заробляв на життя) на сесії Донецької міської ради наполіг народний депутат від Партії регіонів із патологічною антиукраїнською позицією Микола Левченко.
До речі, в ті дні, коли все починалося, оцінюючи дії керівників міської та обласної влади (міський голова Олександр Лук’янченко і недавно призначений на посаду голови облдержадміністрації Сергій Тарута), місцеві жителі відразу згадували позицію аборигена хати, яка скраю. Точніше, складалося враження, що ні влади, ні правоохоронних органів, які мають виконувати елементарні службові обов’язки, в цей час на території міста не було! Бо як пояснити те, що громадяни чужої країни абсолютно безперешкодно закликали до повалення державного устрою, зривали й знищували прапори та іншу державну символіку України, підбурювали місцевих людей і самі брали участь у штурмах владних структур чи правоохоронних органів, нападали на тих донеччан, які потрапляли їм на очі з українською символікою? Повторюю, все це робилося абсолютно безкарно.
«Звичайно, ми не вірили, що це розв’яжеться само, але й утримувалися від якихось різких рухів із вагомих причин, — зізнається мій знайомий правоохоронець, який давно зняв погони, але тоді обіймав в органах певну посаду. — В Донецьку було достатньо сил, щоб швидко і професійно зачистити від цієї погані вулиці та захоплені приміщення. Але, по-перше, існувало переконання, що йдеться про грандіозну провокацію і по той бік кордону тільки й чекають першої крові когось із росіян — політичних туристів. А по-друге, із владою та правоохоронцями наші опоненти провели надзвичайно серйозну роботу. І немала частина, повіривши в те, що Донбас — це Крим №2, тобто так само легко стане частиною РФ, тільки імітували виконання обов’язків і вже підраховували свої майбутні зарплати й пенсії. А насправді росіяни провели успішну спецоперацію: нас, російськомовних жителів краю, просто використали і кинули. Та це не може бути виправданням особливо людям у погонах і на серйозних посадах».
З мітингу не повернувся…
А невдовзі справді пролилася перша кров, чого прагнули російські провокатори. Без окремих сутичок не обходилося й раніше, але значно серйозніша бійка відбулася на проукраїнському мітингу 5 березня на площі Леніна. До цього часу ми, місцеві журналісти, вже добре затямили, з ким доводиться мати справу, а тому не ризикували одягати видані нам узимку представниками влади яскраві жовті жилети із написом «Press». Бо не для тих персон це писано — нерідко саме журналісти ставали об’єктами нападів під час мітингів під триколорами та з гаслами «Донецьк — російське місто!», «Назавжди з Росією» чи «Ні київській хунті!»
Згаданий багатолюдний мітинг вкотре довів разючу різницю між українським менталітетом та носіями «руськой вєсни». Проукраїнські донеччани йшли на площу з державними прапорами та іншою символікою, попри вечірню годину, багато з них взяли із собою дітей. А опоненти невдовзі почали підтягуватися групами до площі не тільки з триколорами, а й із каменюками, палицями, металевими трубами, вибуховими пакетами тощо. І все це жбурляли в бік українців, які, розгорнувши тут величезний український прапор, почали співати. Демонструючи витримку, з цього боку неодноразово запрошували приєднатися до імпровізованого концерту представників агресивного натовпу, навіть спеціально заспівавши неофіційний гімн Донбасу «Спят курганы темные». Тобто шукали те, що об’єднує жителів краю. Але улюблена шахтарська пісня стала порожнім звуком для розлючених зайд, які кидали в бік, де були жінки і діти, все, що під руки потрапить. Бійка виникла після того, як мирних українських мітингувальників спробували захистили ультрас «Шахтаря», але сили були нерівними. І це стало черговим нагадуванням відомої істини: правда і добро також мають бути з кулаками. На жаль, цього дзвіночка тоді знову не почули.
Напередодні ще багатолюднішого проукраїнського мітингу 13 березня і влада, і правоохоронці неодноразово запевняли, що гарантують безпеку його учасникам. Але того вечора російські «туристи» та місцеві проросійські маргінали знову показали, хто насправді в місті господар. Спершу правоохоронці справді стояли живим кордоном між мирними демонстрантами під українськими прапорами та опонентами з трубами, битками, арматурою і ножами під полами. Та коли почалося побоїще (група активістів прикривала відхід більшої частини учасників мітингу), чимало міліціонерів просто перетворилися на сторонніх спостерігачів. Коли хлопців притисли до автобусів, смертельного ножового поранення зазнав 22-річний уродженець Донеччини Дмитро Чернявський, ще чимало молоді вивезли звідси з важкими травмами.
«А нада будєт, ми і в Кієвє найдьом!»
«У нас ще були сподівання, що хоч після цієї трагедії влада нарешті прокинеться і діятиме рішучіше, адекватно реагуючи на цю проросійсько-бандитську сваволю, — згадує ті події мій колега, який невдовзі змушений був залишити місто. — Та й місцеві люди мали б нарешті збагнути, що їм несе цей «руській мір»! Але коли ми наступного після вбивства дня пішли на площу Леніна покласти квіти на місце, де ще виднілися плями крові, неподалік тупцювали збуджені бабусі, які горлали на нас: «Фашизм нє прайдьот!..» А правоохоронці? Вони тими днями тільки безпорадно розводили руками. А голова Донецької облдержадміністрації Тарута, на якого ще недавно покладали чималі надії, більше нагадував проповідника, міський голова Лук’янченко взагалі принишк».
Як безпосередній учасник і очевидець тих драматичних березневих подій можу підтвердити: хоч-не-хоч, а виникала думка, що нас, проукраїнських донеччан, поставили перед жорстоким вибором і дали зрозуміти таке. Хочете ходити на мітинги і обстоювати свою Україну — будь ласка. Але безпеки вам ніхто не гарантує. Бо хто не з тими, які під російськими триколорами, той автоматично стає проти них. І тому після того березневого вечора, на жаль, побільшало впевненості, що місто і частину його жителів просто здають. Так само, як здавали проросійським «мирним людям» приміщення СБУ, прокуратури та облдержадміністрації. До речі, знаєте, чим закінчилась ота перевірка документів у захопленій облдержадміністрації?
Журналістів неподалік виходу оглядав високий чоловік у цивільному, але з військовою виправкою і виразною російською вимовою. Біля нього вертівся і запопадливо заглядав у вічі наш «землячок», мабуть, знавець української мови чи місцевих людей. Здоровань узяв моє посвідчення «Урядового кур’єра», довго ретельно вивчав його, щось шамкотів губами, аж доки нарешті не натрапив на знайоме слово. «Кієв? — риторично запитав і неквапом повернув документ. — Іді пока… А нада будєт, ми і в Кієвє найдьом!» — зверхньо підморгнув «землячкові».
Насамкінець. Певна річ, тоді ще ніхто з нас не підозрював, що за драматичним березнем настане квітень із захопленням диверсійною групою росіян Слов’янська, травень із початком боїв у донецькому аеропорту та перше спекотне літо жорстокої війни. Та вже з’явилося відчуття, що російські «туристи» впоралися з покладеною на них місією: у березні українці Донеччини почали почуватися чужими у своєму місті. І саме відтоді й аж до середини літа доводилося вислуховувати запитання «Ти ще не виїхав звідси?» Дехто питав співчутливо, хтось знічев’я, а хтось — із погано прихованою зловтіхою.
Ми в Google+