Останні літні дні, хоч у мене в родині вже немає школярів, за звичкою змушують думати про школу і вчителів. З великою вдячністю згадую тих, хто колись учив мене. І не стільки з приводу того, чого вони вчили, скільки як вони це робили. На чільному місці –— вчителька математики, яка ніколи не задавала додому непосильних завдань, але більш ніж півкласу вчилися на тверду п’ятірку (за теперішньою шкалою це не менш як 11—12 балів). А що нині?

Наведу кілька прикладів, які, як мовиться, зачепили мене за живе. Ні прізвищ учителів, ні номерів шкіл не називатиму: щоб ні в кого не виникло зайвих образ, а кому треба — той і так себе впізнає. Перший — не скажу точно, в якому класі (однозначно середня школа), вчителька математики дала додому дітям таку задачку: у склянку біжить вода зі швидкістю, за якої об’єм подвоюється за секунду. За 14 секунд набігло півсклянки. Запитання: скільки часу потрібно, щоб склянка наповнилася? Насправді щоб дати відповідь, не треба довго думати й робити складні обчислення: якщо за 14 секунд набігло півсклянки, а за секунду об’єм подвоюється, то треба всього 15 секунд. У когось є заперечення?

Тепер увага: вчителька поставила двійки усім учням, які логічно дійшли саме такої відповіді, а це… всі сильні учні класу. А ті, хто з математикою, а тим паче логікою, не надто в ладах, отримали відповідь «28 секунд» і… 12 балів у результаті. У мене запитання тільки одне: чи має право викладати математику така вчителька? Як на мене, це дуже хороший тест на профпридатність. Тим більше, що нині дуже багато кажуть про те, якою буде оновлена українська загальноосвітня школа. Та якщо у ній залишаться такі викладачі математики, зміна фасаду справі не зарадить.  

А нещодавно мої знайомі хотіли перевести свого сина (чи то в 5-й, а чи в 6-й клас — не так важливо) зі звичайної загальноосвітньої школи у ліцей з математичним ухилом. Зрозуміло, у тому ліцеї дітям влаштували справжнісінький екзамен. Так ось, серед завдань була дуже цікава задача. Наведу умову, щоб усі читачі також мали змогу спробувати розв’язати її самостійно: периметр прямокутника  72 сантиметри, при цьому одна зі сторін на 18% менша за іншу. Потрібно знайти довжини сторін.

Коли знайомий, намагаючись стримати емоції, продиктував мені умову, вирішила згадати дитинство і розв’язати задачку. Тим більше, що в умові нічого складного я не бачила — звичайнісінька, на складання пропорції. Та тільки почавши підраховувати, зрозуміла причину емоційності батька цього школяра: якби різниця між сторонами становила 20%, ми б легко отримали довжину сторін (довші — по 20 см, коротші — по 16), а в цьому разі після коми маємо хтозна-скільки цифр. Тому мені цікаво, чи ота вчителька математики в ліцеї, яка формувала пакет завдань перевірочної контрольної для 11-річок, сама її розв’язувала. Якщо так, хочеться спитати інше: тоді навіщо дітям підсунули, не побоюся цього слова, таку математичну свиню, адже зазвичай у відповіді мають бути красиві круглі цифри, а не безкінечність після коми?

Можливо, для того, щоб батьки шукали шляхів, як влаштувати дитину в цей ліцей, якщо, скажімо, не вистачає кількох балів, «зрізаних» саме цією неоковирною задачкою? А це вже банальна корупційна схема. Розповіла про цей випадок на своїй сторінці в соцмережі, і знайомі поділилися іншим: щось схоже відбувається і в одній зі столичних гімназій, а потім директор збирає батьків тих учнів, яким якраз і забракло тих нещасних кількох балів, і пропонує «гарантований вступ» за дві з половиною тисячі гривень допомоги школі. Тож мені цікаво: це яка школа — ще старого ∂атунку чи вже оновлена, сучасна? 

До речі, саме цей механізм — зовсім не ноу-хау сьогодення дня. Фразу «А чим ви можете допомогти нашому навчальному закладу матеріально?» я вперше почула у рідній школі, коли повела свою старшу доньку туди у перший клас. Це було акурат два десятиліття тому. Сказати, що я була тоді просто обурена, — це нічого не сказати… Пізніше, коли життя змусило кілька років вчителювати, боляче вдарило усвідомлення, що вчителі цей механізм дуже легко пристосували під власні потреби: у тій школі, де я викладала українську мову та літературу, вчителька математики (серйозна жінка поважного віку, котра, поза всякими сумнівами, дуже добре знала свій предмет і вміла пояснити його учням) занижувала дітям оцінки на уроках з тим, щоб вони приходили на додаткові заняття. І так  починалося в Києві репетиторство… Можна, звісно, згадати про рівень оплати вчительської праці, та є ще й моральний аспект проблеми, а він у даному разі поваги таким педагогам аж ніяк не додає.

Звісно, не всі такі, є школи, де вчителі люблять свою роботу і вихованців, вкладаючи у їхні голови знання. І я переконана, що таких набагато більше, ніж тих, хто поставив математику (українську мову, іноземну чи будь-який інший предмет) на користь виживанню школи. Що теперішні школярі й через 10, і через 20-30 років із вдячністю згадуватимуть свою Вчительку, яка вчила по-справжньому, а не задавала дітям задачки, які мусили розв’язувати батьки, шукаючи відповіді у власних гаманцях.

Це так, роздуми напередодні, а завтра… Завтра буде свято — вся наша країна сяде за парти, щоб крокувати у Країну знань. Тож наполегливості всім і легких кроків на цьому такому потрібному шляху.