Для завідувачки бібліотеки-філіалу №11 Полтавської міської централізованої бібліотечної системи Лариси Стороженко слово «Великдень» асоціюється з її бабусею-довгожителькою Федорою Андріївною Земляною. Вона була високодуховною особистістю, розумілася на звичаях і традиціях рідного народу і навчала цього свою онуку. Зокрема пекти паски й фарбувати крашанки. Вона це робила із задоволенням, супроводжуючи їхні спільні дії цікавими розповідями про минувшину, і з часом Лариса захопилася великодньою тематикою. Чи не найбільше літератури прочитала про витоки писанкарства на Полтавщині.

Фото автора— В етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая повідомляється, що уперше розмальовані глиняні яйця на Полтавщині знайшли під час археологічних розкопок у 1908 році, — розповідає вона. — За місцевою легендою, яку наводить у своїй книзі Олекса Воропай, писанки робила Мати Божа ще тоді, як Ісус маленький був: «дитина дуже тішилася тими цяцьками». Полтавщина — хліборобський край, тому на наших писанках поряд із космічними, солярними знаками набули поширення різноманітні рослинні мотиви. Серед улюблених символів народної орнаментики Полтавщини — птахи і безконечник.

У нашому краї ідея збирання писанок належить Катерині Скаржинській (1853—1924), власниці приватного музею в селі Круглик поблизу Лубен. У 1940 році близько 1700 одиниць писанок було передано Полтавському художньому музею, але частково їх знищила пожежа під час Другої світової війни, а кращі вивезли до Німеччини. Зі славетної колись колекції лишилося 462 оригінальні писанки. Це наш золотий мистецький скарб, якому 100—130 років.

Збір великодніх яєць на Полтавщині відновили у 1972 році. Відродження писанкарства відбулося на початку 1990-х років, зі здобуттям Україною незалежності.

Історія зберегла прізвища небагатьох майстринь XIX століття. Це — Явдоха Гайдукова, Тетяна Дуда, Меланія Чепіна, Ганна Якимівська, Тетяна Ковба, Марія Харкан, Варвара Підгорна. Цим мистецтвом в останню чверть XX століття займалися Тетяна Зацеркляна і Віктор Дейсун, Надія Коріна, Наталка Сташкевич, Оксана Лесевич та Ольга Щербак, Василь Омеляненко.

На початку нинішнього століття полтавська колекція поповнилася роботами американців українського походження: рідних сестер Аки Перейми і Тані Осадци, Михайла Коргуна.

Полтавська писанка почала відроджуватися в останні десятиріччя. Завдяки таким подвижникам, як заслужений майстер народної творчості України Ігор Ніколаєвський (1935—2007) з містечка Карлівка. Він заснував дитячу студію писанкарства, відтворив понад п’ять тисяч писанок із різних регіонів країни, частина яких експонується в Карлівському історико-краєзнавчому музеї. Розписи майстра бачили в Ємені, Польщі, Німеччині, Канаді, Росії.

Фото автора

Карлівські писанки по-своєму неповторні. Наприклад, тут використовують символ «курочки» з безконечником, «бджілки» з меандром — це оберіг пасік, прохання — звернення про добре роїння бджіл, багатий медозбір. Тільки на Карлівщині зустрічаються писанки з листяними або квітковими безконечниками.

Гадяцьке училище культури імені І.П. Котляревського, гурток декоративно-прикладного мистецтва Хорольської гімназії й Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка — ще три осередки писанкарства в краї.

Кожна місцевість має свої традиції розпису. Але найтиповішими кольорами є червоний, жовтий та зелений, зустрічаються також коричневий і чорний. Найвишуканіші: на білому тлі писанки розквітають червоні та жовті квіти.

Писанки на Полтавщині розмальовували лише дівчата й жінки: дівчата — для щасливої долі, вдалого заміжжя; жінки — щоб у господі панував лад, достаток, здоров’я, щастя. Писанки були оберегами, тому їсти їх не дозволялося. Також гріхом вважалося викинути писанку. Пару перших писанок обов’язково зберігали в хаті (як оберіг від грому). Їх чіпляли під образами. З видутих писанок, додаючи хвіст з кольорового паперу, крила та голову з тіста, виготовляли голубів. Їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три), підвішували поблизу ікон, прикрашаючи таким чином житло.