ПАМ’ЯТНЕ

Двадцять років тому позачергова сесія Верховної Ради Української РСР
прийняла доленосне рішення — проголосила незалежність України

Звичайно, коли оцінювати день 24 серпня 1991 року з висоти двох прожитих десятиліть, то нинішні політики і навіть ті, хто схвалював Акт проголошення незалежності України, можуть сьогодні робити якісь зауваження, уточнення, нарікати чи дорікати, що зроблено було щось не так, або не доведено до завершення задумане. Однак стосується це не самого доленосного документа, а того, як він утілювався в життя пізніше. Тоді ж, 24 серпня, народні депутати України першого демократичного скликання заклали фундамент, на якому розпочалося будівництво нової держави. Інша річ, що велось воно інколи методами, які нагадували зведення вавилонської вежі, проте вина у цьому передусім головних «виконробів» та їхніх підручних. Однак сьогодні можна ствердно сказати, що ми маємо, хоч і не зовсім комфортний для більшості народу, але все-таки свій дім, ймення якому — Україна. А про те, як закладався його фундамент — у ретроспективі та фрагментальному відтворенні подій двадцятирічної давності.

Учасники багатотисячного мітингу вітають проголошення Незалежності України. Фото з сайту f.gov.ua

Поміж крапельками...

Буквально за кілька днів до цієї історичної події ніхто не міг спрогнозувати, чим закінчиться путч гекачепістів, розпочатий 19 серпня. Як стало відомо пізніше, керівництво Компартії України фактично підтримало його, парламентське — вичікувало, бунтували лише ті, хто входив до «Народної Ради» — об’єднання депутатів, які були обрані до Верховної Ради як альтернатива компартійним висуванцям. З осудом антидержавного перевороту у Москві виступили депутати обласних та міських рад Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, які в унісон з «народорадівцями» парламенту вимагали від Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука чіткої публічної позиції щодо подій, які у той час відбувалися у Москві, вимагали негайного скликання позачергової сесії парламенту. Однак на той час ніхто ще не знав, що Леонід Макарович 19 серпня пережив не кращі години свого життя. О 6 годині 30 хвилин 19 серпня йому додому зателефонував командуючий Київським військовим округом генерал Віктор Чечеватов і сказав, що в країні введено  надзвичайний стан і вся влада перейшла до ДКНС. І попередив, що у нього в кабінеті перебуває представник Міністерства оборони генерал Варенников, який хоче з Кравчуком зустрітися в кабінеті Першого секретаря ЦК КПУ. Однак, як пізніше зазначав у своєму виступі на сесії 24 серпня тодішній Голова Верховної Ради, він відмовився від зустрічі в ЦК. Вона відбулася о 9-й ранку в кабінеті Леоніда Макаровича. З «візитом» туди нагрянули генерали Валентин Варенников, Віктор Чечеватов, член військової ради округу Борис Шаріков. Прибули також перший віце-прем’єр Костянтин Масик і Перший секретар ЦК Компартії України Станіслав Гуренко. Варенников попередив Кравчука: війська мають наказ і будуть діяти, якщо отримають інформацію, що ситуація потребує введення надзвичайного стану. І запропонував подумати над тим, щоб ввести його в західних областях України і Києві. За словами Леоніда Кравчука, він відкинув останню пропозицію і почав вимагати від Варенникова письмового підтвердження його повноважень. Оскільки такого документа не було, Леонід Макарович сказав, що не визнає повноважень, а діятиме лише в рамках законів і чинної на той час Конституції.

Ймовірно, так було насправді, однак позиція Леоніда Кравчука на той час була відома хіба що йому самому та тим, з ким він зустрічався. Принаймні цього не почули 19 серпня ні ветерани — учасники оборони Києва у 1941 році, з якими він зустрічався, ні автор цього матеріалу — тоді журналіст парламентської газети, який супроводжував Голову Верховної Ради. Натомість Леонід Макарович ветеранам, які цікавилися тим, що сталося з тодішнім Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, сказав, що не вірить у його хворобу. Мовляв, за кілька днів до цього зустрічався з Михайлом Сергійовичем у Криму, випили пляшку «Лимонної», довго розмовляли, гуляли по набережній і Генсек був цілком здоровий. Тому він не вірить у його хворобу. Цього ж дня, 19 серпня, виступаючи по телебаченню, Голова Верховної Ради закликав народ до спокою, виваженості, дотримання нормального ритму життя. Про оцінку перевороту, затіяного гекачепістами, ні слова, очікування затягнулося доти, доки не стало очевидним, що путч провалився. Фактично Леонід Макарович уперше продемонстрував у ті дні вміння маневрувати «між крапельками дощу». 24 серпня, коли лунали навіть пропозиції парламентаріїв відсторонити його від ведення позачергової сесії, Леонід Кравчук стверджував, що його дії були продиктовані тим, щоб не допустити введення надзвичайного стану в Україні.

Рідні стіни і підтримка за ними

24 серпня, на два дні пізніше, ніж пропонували представники «Народної Ради», позачергова сесія Верховної Ради все-таки розпочалася. Цього суботнього дня проходила вона фактично під контролем сотень тисяч людей, які оточили будівлю парламенту, уважно слухали трансляцію того, що відбувається у сесійній залі, і схвально або обурено реагували на виступи депутатів. Не менш наелектризованою була ситуація і в самій сесійній залі.

Прийняте раніше Президією Верховної Ради рішення щодо розгляду сесією питання — «Про політичну ситуацію» на перших хвилинах за пропозицією народного депутата Воробйова, який закликав прийняти конкретні документи, а не просто політичну заяву, було доповнене наступними словами: «і про заходи, які б запобігли можливості перевороту». Саме завдяки цьому доповненню, а отже, й новому завданню для законодавчого органу, і були цього дня прийняті документи, які ознаменували собою народження нової держави та вихід з тодішньої імперії.

Після затвердження порядку денного сесії з доповіддю про політичну ситуацію виступив Голова Верховної ради, який прямо на очах переходив на державницькі позиції. І в цьому велику роль відіграла не лише розгубленість більшості, а й сотні тисяч людей під парламентом, які вимагали негайних змін у політичному житті держави. Саме тому Леонід Макарович безстрашно зазначив: «Необхідно прийняти закони про статус військ, розташованих сьогодні на території республіки, главі Української держави мають бути підпорядковані внутрішні війська, Комітет державної безпеки, Міністерство внутрішніх справ. При цьому вони не повинні входити в будь-які союзні структури. Мова може йти тільки про координацію дій. З цих питань необхідно прийняти відповідні закони. Необхідно також вирішити питання і про департизацію правоохоронних органів республіки».

Зі співдоповідями виступили представник тодішньої комуністичної більшості Олександр Мороз, а від «Народної Ради» — Ігор Юхновський. І саме в заключних фразах останнього прозвучали слова: «З метою якнайшвидшої нормалізації внутрішньої ситуації в Україні, з метою надання виконавчій владі республіки визначальної, висхідної позиції у політичній, економічній і культурній галузях, з метою росту довіри народу України до Верховної Ради і її Президії проголосити, що від сьогодні, 24 серпня 1991 року, Україна стає повністю незалежною демократичною державою. Чинними для України стають тільки Конституція України і її закони, урядові постанови та інші законодавчі акти республіки...»

Потім Дмитро Павличко запропонував прийняти Акт проголошення державної незалежності України, який підготували депутати — представники «Народної Ради». Далі пропозиції посипалися одна за однією. Слабкі спроби окремих представників більшості заблокувати хід подій припинилися після того, як вони зрозуміли, чим це все може закінчитися. Коли тисячі людей кинулися на штурм Верховної Ради після того, як замість національного над куполом парламенту підняли «бутерброд» з синьо-червоного та жовто-блакитного прапорів. Тому постанова Верховної Ради, якою проголосили Україну незалежною державою, а потім Акт проголошення незалежності України були схвалені конституційною більшістю — 346 голосами. Далі денонсували союзний договір 1922 року, прийняли рішення про департизацію держустанов, створення національних Збройних сил, введення в дію національної грошової одиниці тощо, дали доручення держорганам підготувати необхідні проекти законів. Так завершився день, який докорінно змінив хід історії країни та ознаменував відродження її незалежності.

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Проголошено незалежність України. (24  серпня 1991 року)

Леонтій САНДУЛЯК,
співавтор Акта проголошення державної незалежності України,
професор

Мій підпис був другим і заключним під проектом Акта Верховної Ради Української РСР про проголошення незалежності України. Коли сталося ГКЧП, я з сім’єю відпочивав на рідній Кельменеччині. Перше, що тоді відчув, був страх за своїх рідних і бажання виїхати за кордон. Потім — більш усвідомлена думка: «Що люди скажуть і як з цим житимуть мої нащадки?» Я дістався до обласного центру і спробував виступити в телеефірі. Моє звернення до земляків пропустили через решето цензури і дали із запізненням, коли я вже був у столиці України, потім у Москві серед своїх депутатів-однодумців з «Народної Ради». Ми мали чітке бачення самостійницького шляху України як європейської держави. Саме народні депутати Лук’яненко, Павличко та я були безпосередніми авторами цього документа, який задекларував нашу державну незалежність. Прийняли мою  пропозицію назвати його не Універсалом, а більш офіційно нейтрально, що давало більшу гарантію при голосуванні в тодішній Верховній Раді Союзу. Так з’явився Акт проголошення незалежності України. На цьому доленосному документі  я поставив підпис другим і останнім після Левка Лук’яненка.

Текст  з 93 слів був набраний на друкарській машинці 22 серпня 1991 року і вміщався на одному папірці. Суть декларації про незалежність була викладена трьома реченнями. За них невдовзі тривала довга і вперта боротьба з відомою групою з 239 депутатів. Я прийшов на їхнє засідання і переконував проголосувати за цей доленосний документ.

Його у найвищому законодавчому органі влади зачитав Голова ВР Леонід Кравчук, на майдані перед тисячами народу — Левко Лук’яненко. Я тоді стояв серед людей і відчував кожною клітиною ту могутню енергетику народу, який торжествував. Нас почули!