Дискусії довкола нового закону про освіту, зокрема його мовної статті, досі не вщухають. Широкий резонанс спричинив пункт про мову освіти в середніх школах для дітей з родин нацменшин. Новий закон регламентує, що з 2020 року викладання мовами нацменшин у середніх школах здійснюватимуть лише до 5 класу. Потім навчальний процес вестимуть українською мовою, а рідну учні зможуть вивчати як предмет.

Ці зміни в українському законодавстві спричинили дипломатичний скандал. Своє незадоволення Києву висловили Румунія, Угорщина, Росія, Польща й Молдова. Найрізкішим у заявах був Будапешт, який оголосив, що віднині не пітримуватиме Україну в європейських структурах.

Через міжнародний розголос у ПАРЄ вирішили внести дебати щодо українського закону про освіту в порядок денний осінньої сесії, яка розпочнеться у Страсбурзі 9 листопада. А тим часом про європейську практику щодо мови освіти для національних меншин «УК» розпитав у колишнього президента консультативного комітету Рамкової конвенції РЄ із захисту прав нацменшин Франческо ПАЛЕРМО.

Колишній президент консультативного комітету Рамкової конвенції РЄ із захисту прав нацменшин Франческо Палермо.

УК: Професоре Палермо, українська влада офіційно направила мовну статтю закону про освіту до Венеціанської комісії. Ви вважаєте, що висновок експертів РЄ зможе врегулювати ситуацію?

— Звернутися по експертну допомогу до Венеціанської комісії — це завжди мудрий крок у тих ситуаціях, коли йдеться про суперечливі закони. Так нейтральні й неупереджені органи, одним із яких і є Венеціанська комісія, готують незалежний висновок, який часто справді сприяє згладжуванню чималої кількості суперечливих моментів.

УК: Чи є у країнах Європи школи, де весь освітній процес ведуть мовою нацменшини?

— Так, це доволі звично і залежить від конкретної ситуації, кількості нацменшин і запиту її представників на такі школи, оскільки для відкриття школи з викладанням мовою національної меншини одного учня недостатньо. Але якщо попит є і мова певної нацменшини традиційно використовується у регіоні, як це йдеться, наприклад, у випадку з румунами та угорцями в Україні, то обов’язок держави згідно з Рамковою конвенцією РЄ із захисту нацменшин — надати дітям з таких родин середню освіту їхньою рідною мовою. Ніде немає міжнародних вимог надавати мовою нацменшини університетську освіту, проте щодо середньої така вимога є.

УК: А державну мову повинні вивчати як предмет у цих школах?

— Безперечно. Щоправда, тут я пригадав цікавий випадок. У Словаччині у 2009 році ухвалили дуже суворий закон про державну мову, який було спрямовано на просування державної словацької мови. Але цей процес зайшов надто далеко, бо призвів до обмеження використання мов нацменшин. Наприклад, закон зобов’язував угорські школи на півдні країни видавати всі сертифікати й публічні документи двома мовами згідно з принципом: нацменшина повинна знати державну мову. Адже кожен словацький громадянин має право розуміти, що написано в документах, які офіційно циркулюють у країні. Але цю вимогу словацької влади різко розкритикували ОБСЄ та експерти Ради Європи. Вони сказали, що така вимога не має законних підстав, вона диспропорційна. Можна просувати державну мову, але не варто змушувати угорські школи наймати перекладачів для перекладу всіх документів словацькою тільки тому, що в міносвіти Словаччини не розуміють угорської. Простіше взяти на роботу в міністерство співробітника, який знає угорську і зможе без проблем зрозуміти і пояснити іншим, про що йдеться в документі, який надіслала угорська школа.

УК: Яка загальна практика використання мов національних меншин у школах у країнах Європи?

— Річ у тім, що єдиної спільної практики чи правила, яке пасувало б усім країнам, у цьому питанні немає. Ви маєте адаптовувати різні обставини до ситуації кожної мови кожної нацменшини у кожній окремій країні. Те, що в Україні позиція російської мови, яка є не лише мовою нацменшини, а якою говорять і ті, хто до цієї меншини не належить, досі не визначена, надає ситуації специфічних рис порівняно зі становищем мов інших національних меншин у європейських країнах. Саме з цієї причини у Європі існують встановлені стандарти, визначені Рамковою конвенцією РЄ із захисту прав національних меншин та Європейською хартією регіональних мов чи мов нацменшин, яких Україна має дотримуватися, бо ратифікувала обидва ці документи.

УК: То чи порушує український закон про освіту ці два міжнародні документи, про які ви щойно згадали?

— Не бачив тексту закону, тому мені важко його оцінити. Проте з того, що ви розповіли, закон встановлює, що освіту мовою нацменшин можуть надавати лише в початковій школі, але не в середній та старшій. Якщо це так, то це може бути порушенням міжнародних стандартів, встановлених Рамковою конвенцією та Європейською хартією. Зокрема стаття 14.2 конвенції та її тлумачення консультативним комітетом чітко вказують, що нацменшині має бути надане право на освіту рідною мовою за умови достатнього попиту в районах, де проживають особи, що належать до національних меншин, «традиційно або у значній кількості». І такі передумови в Україні є, зокрема коли йдеться про угорську, румунську та російську меншини.

Стаття 8.1.c. Європейської хартії ще більше конкретизує це положення, проголошуючи, що держави зобов’язані дотримуватися принаймні одного з таких варіантів: зробити доступною середню освіту відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або надати змогу здобувати значну частину середньої освіти цими мовами; або забезпечити в межах середньої освіти викладання відповідних регіональних або мов меншин як невід’ємної частини навчального плану.

УК: Чи можете навести приклади європейських країн, де відносини мов певних нацменшин і мови державної були б подібними до українських реалій?

— Країни, які можна порівняти з Україною, — це переважно ті, що колись входили до складу Радянського Союзу. Тому що немає іншої мови нацменшини у Європі з такими самими позиціями, як російська у колишніх радянських республіках. Подібне можна побачити на Балканах, і не лише тому, що там одна мова домінувала, як це було з російською в СРСР. А ще й тому, що після розпаду Югославії сербохорватська розпалася на кілька різних мов, які хоч і схожі між собою, але в процесі становлення націй різних країн набули відмінностей. Можна було б порівняти Україну з Грузією, але це не зовсім коректно, бо грузинська мова не має нічого спільного з російською, тоді як українська й російська належать до однієї мовної сім’ї.

Законодавства деяких країн послуговуються концепцією «взаємозрозуміла мова». На Балканах намагалися врегулювати ситуацію саме за допомогою цієї концепції. Згідно з нею, наприклад, від сербського суду не вимагали, щоб весь його склад володів хорватською чи обов’язкової присутності у суді перекладача з хорватської, бо припускали, що якщо ти належиш до хорватської нацменшини, то можеш послуговуватися хорватською в суді, оскільки вона взаємозрозуміла.

УК: Таку концепцію навряд чи підтримають в Україні, де проблема російської мови завжди мала дуже виразне політичне забарвлення.

— Справді, якби ситуація в Україні була трохи менш напруженою, то щось подібне до цієї концепції можна було б запропонувати деяким її регіонам. Але з огляду на загальні політичні обставини та настрої суспільства в Україні це може спричинити певні проблеми, та й сумнівно, що українська влада поставиться позитивно до такої ідеї. Адже вона дасть підстави декому сказати: «Ось бачите, українська мова — це просто діалект російської». А інші говоритимуть, що Україна не здатна сприяти державній мові через вплив Росії. І все відразу зв’яжеться з геополітикою і дуже ускладниться.

УК: Проблема саме російської мови в Україні полягає в тому, що вона загрожує своїм домінуванням мові державній. Як же встановити розумний баланс між утвердженням державної мови і правами нацменшин?

— В Україні парадоксальна ситуація. Російська нацменшина становить там 7—8%, але російською мовою послуговуються значно більше людей. Поки що жодній українській владі не вдавалося обмежити використання російської межами російської нацменшини. І тому всі намагання просувати державну мову були, з одного боку, дуже радикальні, а з іншого — не надто успішні. З огляду на ці специфічні соціально-лінгвістичні обставини ситуація в Україні в цьому питанні набагато складніша, ніж в інших країнах. Тому рішення має бути вироблено спеціально під Україну.

Міжнародні органи з цього приводу завжди заявляли, що країна має право просувати державну мову. Держава повинна бути здатна обмежувати використання інших мов, навіть коли вони є мовами нацменшин, якщо вони домінують, щоб захистити й утверджувати мову державну. Проте важко абстрактно визначити, коли ці обмеження легітимні, а коли вони заходять надто далеко. Ця межа дуже нечітка. Але вона має пролягати між двома принципами: легітимна мета й право просувати державну мову і свобода кожного індивідуума вільно використовувати для спілкування ту мову, якій він надає перевагу.

УК: Українську владу критикують за те, що вона вирішила ухвалити нову редакцію закону про освіту в не надто вдалий момент, беручи до уваги війну на сході країни і те, що більшість громадян у цьому регіоні розмовляють російською. Ви поділяєте цю думку?

— Визначення вдалого політичного моменту — дуже складна справа. І в ситуації, в якій перебуває Україна, це особливо важко. Це не перша спроба влади просувати українську мову за рахунок російської хоч би в середній освіті. Але це наштовхувалося на певний опір навіть тоді, коли ситуація була спокійнішою. Очевидно, з огляду на досвід можна припустити, що щось у цій сфері робили не так, тому ситуація не змінювалася. Проте з іншого боку, якщо ці заходи не спрацювали в мирному контексті, то, можливо, спрацюють сьогодні.

Вікторія ВЛАСЕНКО, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Франческо ПАЛЕРМО. 47 років, народився у Больцано, Італія. Юрист за освітою, професор університету Верони. Спеціалізується на порівняльному конституційному праві, директор Європейського інституту федералізму та регіоналізму. У 2014 році очолював консультативний комітет Рамкової конвенції Ради Європи із захисту прав національних меншин.