Кожен письменник, чия творча спадщина варта уваги читачів, залишає по собі ті чи ті знакові твори, за якими шанувальники літератури відразу впізнають автора. Трапляється, що такими стають не тільки вірші, оповідання, романи тощо, а й окремі образні вислови, метафоричні порівняння, які завдяки точності влучають у духовну десятку.

Саме до таких видатних українців належить Дмитро Білоус, який ще наприкінці 1980-х років видав збірку «Диво калинове», назвавши так рідну українську мову. Ці два слова стали її неодмінними й незмінними супутниками, і відтоді рідко який державницький чи мовознавчий захід обходиться без цитування цього вірша або інших рядків Дмитра Григоровича, який усе життя віддав сумлінному служінню рідному слову.

Мав щастя бути особисто знайомим з письменником, зустрічатися під час різних літературних свят у його рідному селі, Сумах, Києві. Невисокого зросту, сухорлявий, підтягнутий, рухливий, з допитливим поглядом карих очей, він, здавалося, ніколи не мав вільної хвилини. На будь-яку літературну тему мав напохваті десятки фактів, якими залюбки ділився із читачами чи співрозмовниками.

Спілкування з письменником було справжнім духовним задоволенням. А він, вочевидь, відчував це і щедро віддячував кожному, хто долучався до його творчості.

Курмани — колиска слова

Майбутній поет народився у селянській багатодітній родині, де мали аж одинадцятеро дітей. Дмитрик був передостаннім, десятим. Пригадуючи дитинство, поет розповідав, що тоді, коли його старші брати і сестри парубкували і дівували, він був для них своєрідною лялькою, бо лежав у колисці.

Можна лише здогадуватися, які випробування випали на його долю. Чого тільки вартий страшний Голодомор 1932—1933 років. Але вижив. Значною мірою завдяки старшому братові Олексі, який викладав у Трудовій комуні Антона Макаренка в Харкові й у скрутний час забрав охлялого братика до себе.

Уже на той час у хлопця проявилася любов до рідного слова, мови, адже батько Григорій Миколайович сам писав п’єси, ставив їх на сільській сцені разом із земляками, а діти ставали першими глядачами.

Тож наприкінці 1930-х Дмитро Білоус після робітфаку вступив на філологічний факультет Харківського університету, де разом з ним навчалися майбутні класики української літератури Олесь Гончар, Григорій Тютюнник.

Потім були війна, фронт, тяжке поранення, лікування, знову фронт. А вже після перемоги сповна віддався літературній роботі, яка тривала до останнього дня.

Цікавий факт. Окрім Дмитра Григоровича, в роду Білоусів — щонайменше троє письменників і науковців! Уже згадуваний Олекса, Микола та Григорій. Кожен з них по-своєму цікавий і залишив оригінальну творчу спадщину.

Також родом із Курманів письменник, громадський діяч, дисидент Михайло Осадчий, чию повість «Більмо» перекладено багатьма мовами народів світу, а її автора справедливо вважають одним із найкращих прозаїків ХХ століття. Тобто Курмани сповна заслуговують, аби відкрити тут музей літератури Сумщини, над чим нині клопочуться численні активісти і насамперед члени ГО «Недригайлівське земляцтво в Сумах» під орудою журналістки Ірини Панасенко. Поки що на заваді став карантин, однак він неодмінно мине, і так само неодмінно тут постане омріяний музей, у якому чільне місце буде відведено Дмитрові Білоусу.

Найвідоміша збірка Дмитра Білоуса удостоєна Шевченківської премії. Фото з сайту unc.ua

Добер денъ, земляче!

Дмитра Білоуса недарма називали людиною-бджолою, адже завдяки винятковій працездатності він проявив себе на багатьох літературно-мистецьких і громадських напрямах: писав ліричні поезії, твори для дітей, гуморески, байки, складав скоромовки, загадки, шаради, смішинки, вів передачі на Українському радіо, керував молодіжними літературними студіями, редагував книжки інших авторів, упорядковував антології.

Але особливою сторінкою у його творчості стала перекладацька. Він інтерпретував рідною українською твори білоруських, вірменських, азербайджанських та багатьох інших письменників. Проте особливою любов’ю стала сонячна Болгарія та її література.

1959 року за направленням Спілки письменників України Дмитро Білоус поїхав до Софії вивчати болгарську мову, знайомитися з культурою країни. І не просто поїхав, а, як він казав, щоб назавжди полюбити «другарів» і стати їхнім вірним другом. За більш як 40 років переклав твори десятків болгарських авторів, упорядкував двотомну антологію поезії, яку в Болгарії визнали найкращим закордонним виданням і удостоїли її перекладача найвищих нагород і титулів.

У той час, як окремі письменники перекладали з інших мов за допомогою так званих підрядників, Дмитро Білоус працював виключно з оригіналом. У тому, наскільки досконало знав болгарську, не раз і не двічі переконувався особисто.

Уперше, коли під час однієї з наших зустрічей звернувся до земляка болгарською, оскільки вивчав її на факультеті журналістики КДУ ім. Т. Шевченка, то на вітання «Добер денъ!» Дмитро Григорович відповів таким розлогим і чітким монологом, що присутні слухали завмерши. Адже болгарська мова напрочуд мелодійна, рухлива, багато в чому нагадує українську.

А вже згодом були інші нагоди впевнитися, наскільки віртуозно і майстерно українець із Сумщини володіє мовою балканського народу — на користь спільному культурно-мистецькому простору.

Лине пісня з Посулля

Беручи до уваги численні заслуги письменника, все ж для рідної української культури він був і залишається насамперед садівником рідної мови — трепетним, дбайливим, уважним. До однієї зі своїх програмних збірок «Диво калинове» автор ішов тривалий час, аж доки у «Веселці» 1988 року її благословили у світ. І відразу — величезний успіх, адже зазвучали свіжі, соковиті, духовно наснажені поезії, що віщували Незалежну Україну.

Пригадуючи історію написання вірша та збірки, Дмитро Григорович наголошував: сидячи за письменницьким столом, бачив перед собою рідні Курмани, калину біля хати, яку посадила мати і вишила на рушнику, лунали рідні українські діалоги батьків, земляків. Ось тоді й лягли на папір два слова, які не тільки дали назву книжці й віршу, а й стали крилатими.

А за кілька років з’яви­лися «Чари барвінкові», що стали логічним продовженням розпочатого. Ще пізніше — трохи іншої тональності, однак так само потужна «За Україну молюся», в якій автор майстерно дослідив молитви і чари давніх українських свят. Тобто вивершений мистецький триптих, що став настільним для мільйонів українців — шанувальників рідної мови, культури, традицій.

Свого часу незабутні майстри слова Володимир Самійленко назвав українську мову «діамантом дорогим», а Володимир Сосюра — солов’їною. Дмитро Білоус знайшов власне образне визначення, яке одразу ідентифікує його як поета.

Минатимуть роки, але залишатимуться рядки Майстра, по-справжньому залюбленого у свій мовний сад:

Солов’ї на калині,
                  на ялині зозуля
         Через гори й долини
                  лине пісня з Посулля.
         Мова в ній калинова,
                  древа сонячна гілка
         Серця тиха розмова,
                  калинова сопілка.

ДОВІДКА «УК»

Дмитро БІЛОУС.  Український поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч. Народився 24 квітня 1920 р. у селі Курмани Роменського повіту Полтавської губернії (нині Недригайлівський район на Сумщині). Закінчив філологічний факультет Київського університету та аспірантуру при кафедрі української літератури. Друкуватися почав у 1935-му, у 1948-му став членом Спілки письменників України.

Автор багатьох книжок гумору і сатири, лірики, для дітей, літературознавчих розвідок. За збірку «Диво калинове» у 1990 році удостоєний Шевченківської премії.

Лауреат премій ім. М. Рильського, ім. О. Копиленка, ім. Лесі Українки, ім. Олени Пчілки. Кавалер орденів: радянського — Дружби народів, болгарських — Кирила і Мефодія I ступеня, «Мадарський вершник», незалежної України — князя Ярослава Мудрого V ст., «За мужність» III ст.

Член-кореспондент Академії педагогічних наук України з 1994 р., почесний академік АПНУ з 2000 р.

Помер 13 жовтня 2004-го. Похований на Байковому кладовищі в Києві.