Теплий недільний липневий ранок. Уночі пройшов дощ. А вже на сьому годину — сонечко. І жодної тобі задухи. Гарна погода для мандрівки автобусом. Квитки придбано заздалегідь, тому особливої метушні перед дорогою немає. Червоний «Ікарус» знаю давно. Ще зі студентських років знайомі його сидіння, пічки під декотрими з них, двері, які можуть не зачинитися з першого разу. Тепер на автостанції він впізнаваний серед кількох десятків новіших машин — червоний колір видно здаля. За 20 років поїздок змінилася оббивка в салоні, з’явився телевізор, постаршали водії. А дорога з батьківського дому й до вже свого залишилася такою самою трепетною і щемливою.

Ой, думки хочуть бігти десь в інший край, а я ось про що. Ще років з 10 тому рейсовим автобусом Кам’янка — Київ користувалися переважно студенти, потім незначна кількість тих, кому треба було через роботу, і ще менше тих, хто їхав у столицю провідати дітей чи рідню. Цей старий розподіл так і засів у голові. І цього разу навіть не сподівалася побачити набитий під зав’язку салон, адже канікули на порі. Студенти на практиці чи вдома, абітурієнтам за нинішніх умов не обов’язково мандрувати особисто — для цього є інтернет-зв’язок із вишами. Пасажири за віком різні.

Рушили. Виїхали за місто. Перша зупинка — село Михайлівка. Хто як вважає, пощастило тутешнім жителям чи ні. Село розташоване по обидва боки траси, але ж власного автобуса тут немає. І щоразу селяни стоять понад дорогою і голосують, аби хтось небайдужий змилостивився, зупинився і підвіз до Кам’янки в лікарню чи у зворотному напрямку до Сміли — тамтешній базар популярніший, бо більший.

Тож зупиняємося. Базарувальники беруть штурмом «Ікарус». Водій вийшов, щоб більші торби поставити у багажник. Та й зник за натовпом. Пробираючись, з усмішкою проситься: «Люди добрі, пустіть, я ж ваш шофер». Люди щільніше втискаються в салон. Рушаємо. Поряд з моїм сидінням стоять молодичка років 25 і юнак 18–19. Жіночка вимовляє класичне для таких ситуацій запитання: «Куди всі їдуть? Мені зрозуміло, куди я, а інші?» Хлопець дотепно відповідає: «Хто сидить, ті на Київ, а хто стоїть — тим до Сміли».

Більша частина пасажирів — заробітчани. Ті, хто знайшов роботу в Києві, бо вдома з цим проблема. Хоч хіба тільки з роботою? Проблема і з тим, щоб нормально доїхати до Києва.

А далі ця пара дає відповідь і на моє здивоване: чому змінилися пасажири цього рейсу і куди в неділю їдуть ті, хто сидить. Юнак згадує односельчанку, перепитує, чи пам’ятає її супутниця. «Пам’ятаєш Надю Коваленко? Вона вже який рік у Швеції чи у Швейцарії, не важливо де, живе. Мабуть, сюди вже не повернеться. Виклала ось недавно в «Інстаграм» свіжі фотографії з відпочинку. Пише, що засмагала разом з господарями на узбережжі якогось моря. Уявляєш, вона сама вражена ситуацією. Живе разом з ними у великому будинку, там у неї окрема кімната. Їдять разом. У них якась там пташина ферма, то її завдання — чи то сортувати, чи перевертати яйця. І за це ще й гроші платять!»

Жінка підхоплює розмову і перепитує про Надиного хлопця. Виявляється, батьки того давно вже в Італії. Відкрили там власний фітнес-клуб, мають непогані статки. Чекали сина, доки той закінчить школу, а це він має отримати диплом про фахову освіту і поїде до батьків. Працюватиме тренером. А чи вже відбудеться спільний швейцарсько-італійський шлюб заробітчан, не відомо. Зрозуміло, що в Україну ці люди не збираються повертатися.

І таких прикладів хоч греблю гати. Щоправда, міжнародні кадрові агентства, що займаються працевлаштуванням, стверджують, що українці, які подалися за край землі, щоб заробити копійку, готові повернутися на батьківщину, щойно економічна ситуація зміниться на краще. Фахівці рекрутингових агентств інформують про бажання 80% українців-заробітчан працювати на сезонних роботах, щоб мати змогу повертатися до рідної оселі, дітей, стареньких батьків.

З молоддю ситуація не така оптимістична. Їдучи на навчання у близьке чи далеке зарубіжжя, вже на старті хлопці й дівчата мріють про можливість вкоренитися деінде. Очевидно, самих патріотичних мотивів замало, щоб зупинити витік вітчизняного потенціалу за межі країни.

Потрібні негайні зміни, які б дали зрозуміти людям, що їхнє місце вдома, що про них дбають і їх поважають. Отоді знову в згадуваному автобусі основним пасажирським складом будуть студенти. Адже люди їдуть за кордон не лише по великі гроші. А й не в останню чергу — по комфорт.