ДАТА

Наприкінці минулого року наукове товариство вшанувало 145-річчяукраїнця Данила Заболотного,
який переміг чуму
 

Письменник Максим Горький у розмові із Данилом Заболотним заявив йому: «Дуже потрібно написати про ваше життя книжку». На жаль, цей задум залишився нереалізованим, хоч людину, тріумфальна дорога якої до вершин світового письменництва розпочалась із народних низів, вразила не лише майже аналогічна його власній долі біографія видатного епідеміолога. Адже шлях селянського сина із Чоботарки на Поділлі до посади президента Академії наук України був смертельно небезпечним у прямому значенні цього слова.

До покликання — через вигнання

Парадоксально, але якби Данила Заболотного — студента природничого відділення  Новоросійського університету в Одесі буквально за кілька місяців до випуску не запроторили до в’язниці, наука залишилася б без майбутнього світила світового рівня. У виправданого через брак доказів вини, однак вигнаного з альма-матер юнака не залишилось іншого виходу, як влаштуватись практикантом на Одеську бактеріологічну станцію. Саме тут хлопець знайшов своє покликання, яке визначило всю його подальшу долю.

Варто зазначити, що Заболотний навіть у молоді роки не був революціонером, а учасники фатальної для нього студентської сходки намагались лише відстояти право університету на самоврядування. Та, незважаючи на це, скласти екзамени екстерном юнаку дозволили аж через три роки, після чого він вже дипломованим фахівцем продовжив навчання на медичному факультеті Київського університету. Ще студентом Данило Заболотний разом із асистентом кафедри Іваном Савченком провели ризикований науковий експеримент — випили по «келиху» вібріонів холери. Це не був великий ризик, бо йшлося про завершальний етап  досліджень протихолерної сироватки, і, звісно, ніхто не міг гарантувати стовідсоткового успіху.

Як, до речі, безпеки лікарів, які обрали своєю спеціалізацією боротьбу з інфекційними хворобами. В цьому Данило Заболотний пересвідчився відразу по закінченні університету, коли молодого випускника направили до рідної Подільської губернії, де лютували епідемії холери і дифтерії. Видаляючи з горла хворої дитини дифтерійні плівки, лікар заразився сам. Отож випробовувати нову експериментальну сироватку на собі цього разу довелось уже задля порятунку власного життя.

…Смерть в чергове поступилась перед мужністю молодого науковця, однак завдала підступного удару у відповідь. Доки лікар рятував життя інших, від гострої інфекційної хвороби помер його син-первісток. Як виявиться згодом, єдина дитина у подружжя Заболотних.

Маршрути експедиції Заболотного. Фото з архіву редакції

Від холери — до чуми

Вже за три роки після здобуття медичної освіти Данила Заболотного включають до складу російської експедиції, яка відбуває для вивчення епідемії чуми, що спалахнула в Індії. Стурбованість майже всіх великих держав ситуацією в нібито далекій країні цілком об∂рунтована, адже завдяки жвавій торгівлі і розвитку судноплавства світ ставав дедалі тіснішим. Крім того, спалахи чуми на території Астраханщини і Уральської області тоді були майже щорічними.

Втім, не випадково науковий десант Російської імперії виїздив з… Києва. Адже саме в Україні сформувалась одна з кращих мікробіологічних шкіл, а вже згадувана Одеська бактеріологічна станція стала другою в світі після знаменитої Пастерівської у Франції.

До речі, нині діючий в Індії Центр з вивчення чуми і холери має ім’я… одесита Володимира Хавкіна. Саме нашому земляку вдалось створити високоефективну протичумну сироватку, яка врятувала життя мільйонів індусів. Зустріч за тридев’ять земель двох одеситів — Хавкіна і Заболотного — мала епохальні наслідки для світової епідеміології. Адже якщо після вигнання із Новоросійського університету вже колишній студент «захворів» бактеріологією, то після спілкування з Хавкіним — чумологією.

Отож, коли після тримісячного перебування в Індії російська експедиція згорне роботу і повернеться додому, Заболотний вже самостійно вирушить шляхами «чорної смерті», як називають чуму. Мета дослідника — вивчити ймовірні маршрути переміщення хвороби, що мандрувала разом з прочанами і купцями.

Наука веде через… Гобі

За роки копітких досліджень і експедицій Данило Заболотний з мусульманами Індії  пройде морською дорогою від Бомбею до «передпокою» знаменитої Мекки — порту Джідди, побуває у Персії і Месопотамії, боротиметься з чумою в Шотландії і далекій Східній Монголії. Науковець прагне як з’ясувати шляхи поширення «чорної смерті» і створити на них надійні кордони, так  і відшукати першоджерела, з яких розгораються чергові епідемії.

Ідеться не лише про завдання величезної наукової ваги, а ще виняткової складності. Так, наприклад, експедиція 1898 року, що знову виявилась «київською» за складом учасників, пройшла верхи на конях 1500 верст шляху між російським прикордонним містечком Кяхта і Пекіном за… два тижні. Варто нагадати, що маршрут пролягав сумнозвісною пустелею Гобі, а у в’юках було незамінне при бактеріологічних дослідженнях скляне лабораторне обладнання та протичумна сироватка, яку задля забезпечення належних умов зберігання інколи доводилося везти на… власному тілі.

Втім, доставлений ціною неймовірних зусиль медпрепарат став рятівним як для місцевих жителів, так і для самого Данила Заболотного, коли він випадково поранив себе голкою, якою робив ін’єкції хворому.

Саме нашому земляку-українцю належить гіпотеза, що хранителями бацил чуми в природі можуть бути гризуни. Та якщо це припущення щодо пацюків невдовзі блискуче підтвердилось, то щодо байбаків — тарбаганів, які водяться в монгольських і киргизьких степах, впродовж 12 років активно бойкотувалося через… меркантильні причини. Після винаходу особливого методу вичинки шкірки цього гризуна, що робило її майже ідентичною чорнобурці, лише в Маньчжурії 1911 року добули 2,5 млн тарбаганів. Наслідок не забарився — в Харбіні спалахнула епідемія легеневої чуми, на подолання якої виїхали очолені Данилом Заболотним медики, 39 з яких загинули у війні проти невиліковної в ті часи хвороби.

Гіпотеза нарешті отримає своє підтвердження, коли вчений під час повернення додому відловить у бурятських степах хворого на чуму тарбагана.

Рятівник міст

Нині Данила Заболотного насамперед пам’ятають як основоположника наукових методів досліджень епідемій, організатора перших самостійних кафедр медичної бактеріології та видатного чумолога. Однак не менші його заслуги у порятунку особливо дорогих серцю великого українця міст — Одеси і Санкт-Петербурга. У першому з них 1910 року саме під керівництвом Данила Заболотного за три тижні вдалось погасити спалах чуми, а невдовзі зупинити поширення холери у Катеринославі, Херсоні та Києві.

На той час вчений вже мав досвід приборкання цієї хвороби у Санкт-Петербурзі. Саме тут науковець зробив нині всім очевидний висновок, що «епідеміологічна роль носіїв холерних вібріонів не підлягає сумніву», який йому довелось відстоювати у запеклих суперечках на Міжнародній санітарній конференції 1911 року в Парижі. Варто нагадати, що йшлося про вірусоносіїв, в організмі яких хвороба протікала без явних клінічних проявів, та при цьому залишалась небезпечною для оточуючих.

Саме Данилу Заболотному випало знову рятувати жителів перейменованого у Петроград міста від холери в 1918 році, а 1928 року — вже ленінградців від епідемії висипного тифу. Завдання не лише відповідальне і небезпечне, бо, як згадували учасники тих подій, бацилоносіїв визначали за дослідженням мазків з області ануса. Далеко не всі реагували на це адекватно, отож вже сивочолому науковцю доводилось заспокоювати своїх молодших колег, які проводили поквартирні обходи: «Не бентежтесь. Мене за це свого часу кілька разів спускали зі сходів, але я щоразу повертався назад».

Вчений, селянин і… шахтар

У пам’яті знайомих і колег Данило Заболотний залишився людиною з «м’яким українським акцентом», з-під академічного сюртука якої навіть у роки перебування в російській столиці виглядала… рідна його серцю сорочка-вишиванка. Отож цілком закономірно, що після жовтневого перевороту Заболотного в Петрограді затримує лише необхідність здолати епідемію холери, після чого він повертається в Україну. Спочатку — до рідної Чоботарки, згодом — не менш дорогої для нього Одеси. Вже немолодий науковець весь час на передовій лінії боротьби з чумою, холерою, тифом, а відтак у центральних газетах ще за його життя аж двічі з’являються некрологи про передчасну смерть видатного епідеміолога.

В 1922 році Данила Заболотного переконають очолити кафедру мікробіології у Петрограді. Та після обрання вченого президентом Української академії наук він знову повертається до рідного краю. З ініціативи Заболотного академіки беруть шефство над трудовим Донбасом, а видатний інфекціоніст навіть стає… почесним шахтарем. Не обділений науковими регаліями вчений особливо цінував саме це звання і навіть зустрічав офіційні іноземні делегації у шахтарській робі. При цьому пояснював спантеличеним колегам з-за кордону, що йому цей одяг значно дорожчий від традиційної середньовічної мантії науковця.

ДОСЬЄ «УК»

Данило ЗАБОЛОТНИЙ. Народився 28 грудня 1866 року в с. Чоботарка (нині — Заболотне Крижопільського району Вінницької області). Помер 15 грудня 1929 року в  Києві. Український мікробіолог, епідеміолог, президент Всеукраїнської академії наук, засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.