Два роки й вісім днів пробув у полоні російських агресорів на території ОРДЛО солдат Збройних сил України Максим Іванов. За його підрахунками, ворог підло вкрав у нього 17 тисяч 520 годин подарованого Всевишнім життя. До пережитого Максим нині ставиться по-філософськи. Вважає те, що сталося з ним і його товаришами 19 грудня 2015 року, не зовсім новорічним подарунком, але хорошим уроком виживання, переосмислення свого життя.

Максим каже, що підготовка на полігоні не має нічого спільного з дійсністю на полі бою. Фото надане автором

Повістка — не панацея

У мирні дні і тоді, коли тривали запеклі бої на сході країни, у Максима власні справи були на першому плані. Прихильник спорту майже ніколи не дивився телевізійних новин, вистачало й ситцевого радіо.

— В якийсь момент усе змінилося. Переглянув кілька випусків підряд. Зачепило. Здивувався, чому досі не було повістки: мені 25 років. Пішов у військкомат. Виявляється, аж трьома повістками мене сповіщали ще в першу хвилю мобілізації. Рідні просто приховували це. 14 березня 2015 року мене призвали, дали два дні на проходження медкомісії. Відправили на місяць у Васильків навчатися спеціальності планшетиста супроводу цілі й координат літака. Потім забрали в 37-й окремий мотопіхотний батальйон «Запоріжжя». Не примушували, а поцікавилися, чи хочу на передову. Відповів згодою. Місяць пробув у Маріуполі. Перше бойове хрещення відбулося в Широкиному. Весь час стояли на передовій. Після його визволення отримали наказ відійти на п’ять кілометрів до села Бердянське. Потім була ротація під Дніпром, де нас з’єднали з 56-ю бригадою. У Черкаському пройшли бойове злагодження. Придивлялися одне до одного — хто як поводиться. Звідти поїхали на полігон у Широкий Лан. Але навчання на полігоні, скажу вам, не має нічого спільного з тим, що відбувається на полі бою. Звідси потрапив у Павлопіль на передову лінію, сектор «М». Закинули нас трьох на охорону дач. Там були бліндажі попередньої бригади. Через три дні приїхала решта бійців, усіх розподілили по позиціях, ми обороняли цей сектор, — так розповів про свій короткий бойовий досвід Максим Іванов.

У грудні в селі Октябрь Ново­азовського району ворожа розвідгрупа з восьми осіб взяла в полон наших бійців.

— Кожного з них запам’ятав в обличчя, — каже Максим. — Старлей, кадровий військовий офіцер РФ, досі перед очима: така собі дитина сонця, рудий, аж очі колір виїдає. Другий старлей назвався відставником. Приїхав у «ДНР» заробляти гроші — про це він розповідав полоненим. Часу вистачало на розмови на різні теми. Усе залежить від людини навіть у полоні. Та ситуація дуже впливає на людину, її реакцію в неволі складно передбачити. Мене під час допиту пробивало на сміх, це дратувало дізнавачів. Ось запитують, як нас годували на позиціях, я кажу правду: годували добре, давали м’ясо, сардельки, курятину, якісну тушонку. Сепаратистів така відповідь не влаштовувала. Вони вимикали камеру і вчили, що треба казати. За якимось разом доводилося говорити. Били. Їм треба була негативна інформація з вуст бійців про Збройні сили України.

Максим не з тих, хто підставляв другу щоку для удару — давав здачу. Тривалий час займався боксом і кікбоксингом, і це давало можливість у влучний момент відповісти кривдникам. Запам’ятав на все життя лють і ненависть сепара-грузина.

— Ставив мені шомпол в ногу, щоб не втік, знущався несамовито. Хотів би з ним зустрітися якось, — поділився бажанням Максим. — З часом пристрасті вляглися. З’явилося навіть якесь розуміння, що ми люди. Один із російських офіцерів навіть сказав, що я для нього був би ворогом на полі бою, а тут — ні. Розповів, що на сході України загинув його син, що не тримає зла на бійця, бо як полонений той нічого зробити не зможе.

Розмовляв Максим і з російськими найманцями з місцевого населення. Ті нарікали, ніби українське військо руйнує їхній Донецьк, їхні будинки.

— Я їх запитав: а навіщо ви стріляєте неподалік своїх домівок? Зрозуміло, буде відповідь. А коли в Макіївці ми виконували невільницькі роботи, то чув, як місцеві кричали на своїх земляків, щоб ті не гатили з «градів» по наших позиціях, попереджали про зворотну реакцію. Та їм байдуже. Як мені здалося, люди для них — ніщо. Різниця особливо помітна з казематів. За нас, українських бранців, влаштовували мітинги наші рідні, знайомі і в такий спосіб підтримували морально. На тому боці України я про таке не чув.

 Спінер не винен

Максим розповідав про пережите й весь час крутив у руках спінер, аж поки з того не вилетіла деталь.

— Мені психолог цяцьку прикольну подарував, — сказав Максим. — Заспокоює.

— Так, у спінера саме таке призначення, — підтримую розмову.

— Як воно називається? Спінер?

Час перебування в казематах украв у Максима і решти полонених українців, серед яких військові й цивільні, жінки й чоловіки, стільки важливого. Звісно, поява спінера і його популярність — це дрібниці. Ті дрібниці, з яких складається саме життя. Прикро, що через чиєсь божевілля, заздрість для багатьох людей нині життя проходить повз. Поле бою, поранення, полон, госпіталь. Хіба на це має витрачати дорогоцінні дні людина? Із власних роздумів повертає в реальний вимір розповідь Максима.

— В Донецьку місяць просидів у підвалі в приміщенні архівів колишньої СБУ, в одиночній камері. Годували раз на добу. Потім перевели в загальну камеру. Навіть не знав про хлопців, які потрапили сюди. На металевих лежаках, де раніше зберігали документи, спали полонені. Потім почали возити на найбруднішу роботу, яку важко навіть уявити. Шкода, не всім нам вдалося звідти вийти разом. Ще залишилися хлопці.

В одного з них народилася друга донька. Він її побачив випадково по телевізору. Журналісти саме робили репортаж із рідними бійців, які перебували в полоні. Тоді вперше побачив, як плаче спец­призначенець.

Не зашкодь

Максим просить журналістів толерантно спілкуватися з полоненими і їхніми рідними. Вважає доцільним узагалі перші тижні не підпускати представників ЗМІ до таких людей. У цей час на хвилі ейфорії можна наговорити багато зайвого. А там ще залишаються наші бранці, життю яких можна зашкодити. Зустріч із рідними — це те, чого чекають бійці, за­уважує він.

— Найбільше дратував там розголос інформації про обмін полоненими, про списки, переговори, а насправді нічого не було. Це било по нервах. Краще б нічого в ефір не виносили. Ми там жили від мінських до мінських угод. Тримало в полоні те, що тримає нормальну людину, — любов і надія. Зустріч із рідними не раз снилася.

З будь-якої ситуації ми робимо висновки. За гороскопом Максим телець із запальним, норовливим і непокірним характером, недаремно в армії отримав позивний «Тайсон». Взяти участь у бійці, обстояти справедливість — його слабкість, а от книжку почитати — це не про нього, не про того Максима, який був до полону. У казематах прочитав приблизно 80 книжок. Дуже вподобав твори Джека Лондона. За день перед обміном саме дочитав роман «Мартін Іден». Пережити час в полоні допомагала Біблія і спорт.

— Ось тільки Старий Завіт не сподобався, навіть не перечитую — в ньому багато насилля. Я вірив у вищу силу, але в церкву не ходив. Не ходитиму й тепер. Молюся на самоті. Налаштовуюся на молитву Псалмом 90 про мир і захист для всіх людей. Мій товариш Андрій Бесараб у полоні почав писати вірші, ось рядки одного з тих, які я вивчив: «Ти, Україно, нам завжди як мати, де сняться нам твої сади квітучі. Хай вороги не мріють нас здолати, на них чекає кара неминуча. Знай, мамо, що сини повні наснаги. Тут кожен гідно хрест війни несе. У кожного в душі — синьо-жовті стяги, народ і воля — нам понад усе. Зробили все, що залежало від нас, ворожій волі ми не підкорились». Коли сепари запитували, чи я патріот, відповідав рядками Андрієвих віршів. Ворога це дратувало.

Допомога не завершилася

Максим ще не усвідомлює, що на волі. Тому бажання й плани в нього зовсім не захмарні. Хоче обійняти маму, наговоритися з братом, почути й побачити всіх рідних, поїсти домашньої їжі, подивитися на мирне життя.

Хлопцеві запропонували пройти реабілітацію за місцем розташування бригади, в Запоріжжі, але в Києві в Максима рідня. Командування зважило на це. Зараз із нагального — навести лад із документами. Не лише Максиму, а й іншим бійцям бойовики не повернули паспортів і військових квитків. Але, зауважив Максим, ми задоволені тим, що нам допомагають всі і в усьому.

— У якийсь момент у полоні почала закрадатися зневіра у визволення. Але ні, таки сталося те, про що мріяли. Дуже вдячний всім небайдужим людям, які вболівали за нас. Дякую волонтерам і Президентові України. Я солдат, у мене немає професії. Хочу закінчити військовий чи цивільний виш і продовжити кар’єру в армії. Країна у війні вже чотири роки. На мою думку, треба внести в програму підготовки солдатів, які потраплять у зону бойових дій, розділ — як поводитися в полоні. Це мають бути тренінги психологічного спрямування. Ті, хто побував у неволі, могли б з власного досвіду, а не з теоретичних припущень, розповісти, як воно в перші хвилини, як в одиночному ув’язненні, де героїзм ні до чого й можна показати слабину, цим навіть пом’якшити ставлення ворога. Це моя думка, з пережитого.

Наостанок Максим згадує про рідну кровинку. Розмірковує: можливо, малюк з’явився на короткий час у його житті, щоб через рік і місяць стати янголом-охоронцем для батька. За збігом чи так задумано — помер на Великдень, а сорок днів припало на Вознесіння. Максим вірить, має сильного захисника..