ПРЕМ’ЄРА

Драйв без лайки

Екскурс у буремні 90-ті пропонує своїм глядачам Національний академічний театр імені Франка. За екскурсоводів — режисер Юрій Одинокий та літератор Сергій Жадан, разом з акторами театру вони запрошують згадати «гарячі» часи малинових піджаків і спортивних костюмів, биток і барсеток, хлопців міцної статури з золотими ланцюгами на шиї…

П’єсу для цієї постановки Одинокий з Жаданом писали разом, протягом двох років адаптуючи оригінал до законів драматургії. Одним із принципових питань дорепетиційного періоду стала ненормативна лексика, без якої не обходиться літератор Сергій Жадан і яку в цьому проекті рішуче заперечував Юрій Одинокий. «Сцена театру ім. І. Франка — не те місце, де повинні звучати матюки, — заявив режисер. — До мене тут ніхто, окрім московських гастролерів, не лаявся і я не буду». Жадан, піднявшись на сцену, яка пам’ятає Ужвій, Бучму, Данченка й інших легендарних «франківців», з Одиноким погодився…

Актори не відмовляли собі у задоволенні імпровізувати. Фото Укрінформу

Веселенький «відеоряд», жарти, байки у стилі часу, про який ідеться у виставі, не компенсували відчуття того, що з «Гімном…» українська драма спізнилася на кілька років. Через це спектакль помітно втрачає в дотепності, актуальності, та і, власне, у самому змісті також. Побутовий треш 90-х (художник Віктор Шульга «оселив» героїв у нішах, де вони ховалися один від одного і від себе самих, заповнюючи ці «соти» своїми вчинками, мріями, розчаруваннями) задумувався як контекст до основної сюжетної лінії, але часто на сцені цього контексту було значно більше, ніж того вимагала ситуація.

Діалог пастора Джонсона (Олексій Богданович) і культурної функціонерки Валентини Валентинівни («А чим це у вас смердить?» — «Свободою») років з десять тому звучав би значно яскравіше, ніж сьогодні. У сучасного глядача, який цієї свободи вже набачився достатньо та ще й у різних ракурсах, такі слова викликають хіба що ввічливу посмішку… Через перебір з деталізацією побуту в затінку раз по раз опинялася любовна лінія сюжету — стосунки Сан Санича та Марти…

Але хто найменше переймався всіма цими умовностями, так це самі актори, які з готовністю відгукувалися на кожну пропозицію режисера і не відмовляли собі у задоволенні поімпровізувати. Як результат — вистава вийшла драйвовою. Дмитро Рибалевський (Сан Санич), Остап Ступка (художній керівник гей-клубу Славік), Олег Стальчук (Гога Ломая), Василь Баша (Іван Петрович Бичок), Ксенія Баша (Марта), Тетяна Олексенко-Жирко (перекладачка Зіна) та інші — всі вони доклали максимум зусиль для того, аби їхній акторський ансамбль звучав без фальші і помилок. І, як це видно з вистави, отримували від цього величезне задоволення. А Людмила Смородіна принагідно ще раз довела, що термін «акторське амплуа» — це не вирок, а привід довести всім, що професійний актор повинен бути універсальним. Смородіна, одна з найяскравіших красунь театру імені І. Франка, у цій виставі прекрасно зіграла кумедну чиновницю від культури Валентину Валентинівну, додавши до образу цієї жінки у фіолетовому береті, чорних гольфах й білих босоніжках добру порцію гротеску та іронії.