Її п’єсу «Зерносховище» про Голодомор поставили в Королівському шекспірівському театрі. Вона писала її в Москві, де брала участь у створенні резонансного театру «Док». Після агресії РФ у Києві створила «Театр переселенця», з ним організовує покази документальних драм на основі методу «вербатим». З відомим драматургом Наталією Ворожбит розмовляємо про суспільне й особисте.
— Пані Наталю, які особливості методу «вербатим» для драматурга? Адже журналісти «вербатять» у кожному інтерв’ю.
— В його основі — диктофонні записи розмов з певними людьми без сформованої заздалегідь концепції. Вона виникає у процесі створення п’єси. «Вербатим» допомагає налаштувати слух драматурга, актори на сцені починають говорити природними голосами. Буває, із тригодинної розмови підбираю хвилин 10 для сцени за участю учасника події, який з об’єкта-жертви постає суб’єктом-героєм своєї біографії. У «Театрі переселенця» мало репетируємо, вистава йде лише двічі, бо зникає органіка. Це психотерапія для всіх.
— Такі драми — це психотерапія чи мистецтво?
— У кожного власні критерії мистецтва. Краще не давати оцінок. Для мене мистецтво — це диво. Перший «вербатим» я написала 10-річною, коли переїхали на нову квартиру в Києві. Біля під’їзду дідусь розповідав про війну таке, про що не говорили ветерани, які приходили до школи. Зокрема як йому було страшно. Його історію я тоді записала від першої особи, зберігаючи особливості мовлення. Це абсолютний «вербатим».
Коли почала писати п’єси, багато вигадувала. А потім усвідомила, що треба писати про те, що знаєш: про людей, які мають певні соціальні проблеми і живуть у важких умовах. Мої п’єси жорсткі й відверті. Вони створюють територію дискомфорту для глядача. Кожен глядач сам відповідає, в чому мистецтво й авторство документального театру. Майдан дав розуміння, що настав час театру «док» — чесного і швидкого.
— Ви стали громадським діячем, що додає відповідальності. І натхнення?
— Вважала, що не спроможна займатися громадською діяльністю. Люблю комп’ютер. А виходити в люди — дискомфорт. І брати інтерв’ю не люблю. Може, тому, що занадто сильно впускаю в себе сповіді. Але сталося так, що я опинилася на помаранчевому Майдані. Коли він почався, ми з чоловіком Максимом Курочкіним були на дуже крутій резиденції в Америці, і там просто не знаходили собі місця. Заїхали у Москву, де жили, забрали речі й переїхали жити в Київ. Я так і залишилася тут, а Максим після розлучення повернувся до Москви.
У мене й до Майдану були документальні проекти, але не було достатньої мотивації. Революція її дала. Відчуваю, що приношу користь. «Хроніки Майдану» про Революцію гідності поставили у Варшаві, було багато читань у різних країнах. Була і критика, яка розвиває. У Києві немає критики, немає конкуренції в театрі — він у нас консервативний.
— Будуєте в Києві інститут драми як альтернативу театру?
— «Будуємо» — голосно сказано. Є команда, досвід. З однодумцями розвиваємо сучасний театр різних напрямів. Об’єднала нас тимчасова база на кіностудії Довженка. Театр «Золоті ворота», Гете-інститут надають майданчики. Але нема фінансування — лише гранти, які отримали, коли були на гастролях з «Театром переселенця» в Німеччині. Я готова долучитися до енергійних людей. У цьому я командна людина, але повністю взяти на себе ношу? Донька росте — треба більше бувати з нею, хочеться особистого життя, а не бути в усіх цих обов’язках, які сама на себе взяла. А без них відчувала б себе неповноцінною.
— Коли і де можна побачити ваші вистави?
— В Українському домі 2 червня зіграємо «Повернення Криму». Це волонтерська історія із простими людьми. До неї залучений Ахтем Сеїтаблаєв, але організаторські та режисерські функції — за мною. Плануємо виставу «Києве мій» — як переселенці сприймають Київ. У столиці йдуть вистави «Вій» та «Квітка Будяк» у театрі Франка.
— Із чого та кого починалася ваша театральна діяльність?
— Я не з митецького кола, і лише кілька разів була в театрі. Коли моя подруга написала роман, вона покликала мене з собою до Центру сучасної драматургії і режисури — здається, він так називався. Його керівник запропонував спробувати і мені. Отак я написала п’єсу. Там дали поштовх і Максимові Курочкіну.
— Як уживалися два драматурги в одній сім’ї?
— Ми недовго уживались — шість років. Я ніколи не заздрила його успіху. У жінок це простіше — вони пишаються успіхами чоловіка. У чоловіків — навпаки, але про Максима не можу сказати, що він мені заздрив. Важко було, та спільні інтереси об’єднували. Вони і нині тримають нас, як і донька. Ми спілкуємося.
— Начебто хепі-енд у житті. Чому ж ви їх не любите на сцені?
— У творах щасливий кінець розслабляє глядача, він тоді не замислюється. Я співчуваю персонажам. Мені хочеться, щоб побачили їхню красиву душу, хоч як це пафосно звучить. Багато спілкуюся з простими людьми, зокрема родичами із села. Мама 18-річною приїхала із села підкорювати Київ. Вона закінчила інститут культури і працювала бібліотекарем, згодом — директором книжкового магазину. Тато — дитя війни. Він працював інженером на ДВРЗ, але грав на всіх музичних інструментах, зокрема на саксофоні. Гарно малював. Я їхня єдина дитина.
— Але потрапили у спортивний інтернат…
— Я там не довчилася, була посереднім легкоатлетом, але це був цікавий досвід. Загалом поміняла шість шкіл. Коли спілкуюся з підлітками в Попасній, Миколаївці, то інтернатівська практика допомагає. Мій задерикуватий безкомпромісний характер не пов’язаний зі спортом.
— Ви творчо заявили про себе, коли в 1995 році в Молодому театрі поставили вашу першу п’єсу «Житія святих». Європейське визнання отримали після успіху в Англії. А що для вас стало першим професійним досягненням?
— Вистава в Москві за моєю п’єсою про підлітків «Галка Моталко» в 2002-му. Там мої враження про спортивну школу. У спектаклі грали майбутні російські зірки. Це перша п’єса, за яку мені не соромно, перед нею — проби пера. Важливими були прем’єри в Ройял Корті у 2005-му, де я була на резиденції для драматургів, «Зерносховища» в Шекспірівському театрі.
— Ви достатньо суперечливі: не любите сюжетності, а працюєте в серіальному бізнесі, не любите адаптацій, а осучаснили «Вія» та «Квітку Будяк», створену за мотивами п’єси Миколи Куліша.
— Я працювала на телебаченні — набивала руку, треба ж було виживати. Але стало нудно, особливо в Москві. Гадаю, найпростіше, що може бути в історії, — сюжет. Добре робити сюжети можна навчитися, а все невловиме, для чого треба викласти душу, напружує інші м’язи.
— Я гадав, що сюжет у мистецтві — це ХІХ століття, щось вторинне. Але з роками впевнився, що життя сюжетне, змінюється тільки розуміння, що вирішальне.
— Життя побудоване на законах драми, але якщо більше нічого, крім сюжету, у творі нема, це дратує. У «Ворошиловграді» Жадана мені потрібно як сценаристові підтягувати подієвість, щоб була динаміка. Автор забуває, про що писав кілька сторінок тому, і йде в безсюжетність. Добре, що Сергій абсолютно не конфліктний. Він з режисером Ярославом Лодигіним писали сценарій понад рік, але не впоралися. Сергій запропонував мені — він щедрий у цьому сенсі.
Написала дві серії «Кайдашевої сім’ї» для каналу СТБ, а треба 12. Мені дуже подобається книжка, але я її осучаснюю, додаю багато персонажів. Хотіла б зберегти назву, наприклад «Кайдашева сім’я — ХХІ», зберегти імена, хоч розумію, що Мотря чи Мелашка звучать неправдоподібно.
— А що створили оригінального останнім часом?
— Написала сценарій про захист донецького аеропорту для художнього фільму Ахтема Сеїтаблаєва. Фільм отримав державне фінансування. Мабуть, буде і телеверсія. Я писала українською, суржиком і російською, як в аеропорту розмовляли хлопці. А Держкіно вимагає, щоб була лише українська. Гадаю, так все живе у фільмі буде вбито. Готова обстоювати сценарій до останнього.
— Що вас вразило останнім часом в Україні, зокрема на Донеччині, де буваєте щомісяця, й у світі?
— Кілька разів була у Нью-Йорку як письменниця. Це найкраще місто світу — красиве, демократичне, різноманітне. Єдине місто, куди я хотіла б емігрувати, якби воно не було так далеко від дому. Україну переосмислюю. Не знала країни такою, в мене відчуття дивної наповненості.
На Донеччині живуть не вороги, не погані українці. Ми майже не знаємо одне одного. Ми протупили, особливо уряд… Хоч той уряд був майже весь звідти. Але простих людей не чули. Тепер у Попасній люди ходять з тризубами, в дітей проукраїнські настрої. Там є проблемні зони, але треба сіяти українське, їздити туди регулярно, як ми півтора року їздили в Миколаївку і відчули результат. Має бути державна культурна програма.
Нещодавно у Слов’янськ взяла нашого режисера німця Георга, з яким познайомилася в Москві. Майдан багатьом зніс дах у хорошому сенсі.
— Які у вас стосунки з Москвою?
— Два роки тому прийняла для себе рішення: не їздити в Росію, хоч є запрошення. Минулого тижня дзвонили з російського Першого каналу. Рік тому їм відмовила. Питали: «По ідєйним соображеніям?» — «Так», — відповіла. Тепер питають: «У вас нічого не змінилося?» Я розсердилася: «А що у вас змінилося? Путін?»
— Коли повертаєтесь до Києва з АТО, вас не вражає соціальна шизофренія двох світів України? До чого це може призвести?
— Не знаю. Це відчувають військові, волонтери. Вони не знаходять у Києві собі місця, повертаються. Я знаходжу тут місце, а їм співчуваю. Хочу вірити в найкраще, але бувають напади цинізму. Та треба малювати щасливу картинку.
— Напевно, для восьмирічної доньки?
— Розповідаю їй, як жили за Радянського Союзу, чим ми, українці, відрізняємося від інших народів у Європі. Мені хочеться змінити світ на краще, щоб доньці жилося ліпше. Вона вчиться у звичайній гімназії, там хороша атмосфера. Не вірю, що в дорогих школах добра освіта. Донька — явний гуманітарій, відвідує театрально-фольклорний театр. Вона малює, здається, буде художником. Ми вчимо з нею англійську. Мова дає свободу, та майбутнє пов’язую з Україною.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Наталія ВОРОЖБИТ. Народилася 1975 року в Києві. Закінчила Літературний інститут ім. Горького. Має в активі понад 10 фільмів і серіалів. Її п’єси поставлено в Харкові, Москві, Ризі, Санкт-Петербурзі, Лондоні, Варшаві.
Ми в Google+