Дві війни переживає Україна: з нападниками та з напасниками. Два фронти перед кожним із нас: «за» і «проти». По який бік ти, мій читачу?

Триває війна, яку нам подають із поясненнями, тлумаченнями, уточненнями, коригуванням інформації. Вона приходить до нас із телеекранів, на радіохвилях, через пресу, Інтернет. У ній багато хиб, спотворень, недостовірності. Є інша війна — у спогадах воїнів, які повернулися на ротацію,  в переказах осиротілих родичів, у статтях аналітиків чи політологів. Тут уже пробиваються паростки правди, але вони теж кволі, неповні, суб’єктивні. Триває війна, що слиззю просочується з чужинських розмов, ворожих передач, агресивних виступів. У ній інша енергетика, яку не можу сприйняти ані серцем, ані розумом.

Але є справжня війна. Там не штабне поле бою, а порите шанцями, обпалене вогнем відваги. Там немає кількості загиблих чи скалічених, а є намотана на автомат вервиця, з якої скапує ще тепла кров, є розірване на шматки тіло твого побратима. Там без жодних спецефектів летять зі свистом у твою голову осколки й кулі. Там немає місця для сентиментів чи фальші. Там усі разом, як кулак — або вгризаються у грішну землю, або злітають до святих небес. Там війна заради миру, смерть заради життя. Там усі стають справжніми.

Нещодавно зала Українського дому «Перемога» в Тернополі  після завершення зустрічі з фронтовиком поетом Борисом Гуменюком була навдивовижу притишеною. Люди не могли очуняти від отриманої дози пекучої правди. Душа кричала, а голоси спопеліли від пізнаного. Слова у горлі запеклися, змаліли, стали безпорадними перед лавиною думок, що перевертала мозок. Давно вже не спізнавав такого шаленства розгублення й душевного оголення. Я відчув на своїх плечах тягар війни. Ми воістину йдемо нині страсною дорогою волі.

Ніхто у залі не міг відшукати гідних образів чи аргументів на підтвердження або спростування почутого. Я теж. На сцені було троє командирів добровольчого батальйону «ОУН», дружина одного з них і… Поезія, що здирала з очей полуду, з буденності — байдужість, із солодких оповідей — позолоту. Поезія, яка то жбурляла всіх на дно пекла, то возносила до вершин молитви. Обов’язково знайдіть, прочитайте, відчуйте клекіт Борисового слова на червоних від болю сторінках «Віршів з війни».

А я повертаюся разом із вами до роздумів про іншу війну — знеславлення України. На жаль, вона наростає, набирає розгону під покровом благочестивих ідей, у пору державних слабкостей та ускладнень. Терористичні акції, диверсії, підбурення, спонукання до невдоволень та бунтів беруть витоки з багатьох джерел. Недруги аж руки потирають від державницької невправності та безпорадності, від опускання громадян до рівня злиденного, від хапуг, що грабують усіх заради власної вигоди, від нечестивців, для яких немає нічого святого. Це люта й ненависна війна проти власного народу, нашого минулого, а головне — майбутнього. І фронт цієї війни пролягає не десь далеко на сході чи на Перекопському перешийку. Він затягується зашморгом на наших шиях, пролягає крізь душу й оселю кожного, через наші дороги та школи, через наш транспорт і радіопередачі.

Я, як і багато краян, був шокований несподіваною заміною в ефірі Українського радіо вереском змосковщеної станції «П’ятниця». А ще зникли місцеві телеканали. І це в офіційно проголошений час особливого стану в державі. Хто ж цей диверсант і на якій вежі чи в якому кабінеті сидить ця чужинська істота, що раз по раз вносить у національний ефір такі москальські смаколики? Він же ходить поміж нас, може, й кричав на мітингах «Слава Україні!», а насправді став зрадником і запроданцем. Та й живе не десь далеко, а у нас, на Тернопіллі. Агов, озвися, хто ж ти такий?! На який день готуєш наступну провокацію?

Коли чую, що «нам потрібен мир за будь-яку ціну», відчуваю спротив. Яким еквівалентом маємо за нього сплатити — волею, грошима, землею, людьми, честю? Це нагадує знамениту Кайдашеву сім’ю, коли хату ділили, кроїли, шматували. А чим закінчилося? Забули? Перечитайте цю пророчу повість Нечуя-Левицького.

Почнемо такі торги — згубимо Україну. Мир не купують, а здобувають. Спокій — не у правильно написаних чи сказаних словах, а в душах. Злодійським сусідам і недругам — зась! Гнати таких «миротворців», що ладні у крові втопити матір, щоб ніхто не рушив їхніх скринь. Це ж для них святая святих.  А ви… шарпайтеся, сваріться, бийтеся поміж собою, заливайте розум горілкою чи ховайтеся у схронах від фронту. Для «них» мир має особливий статус:  «гроші люблять тишу». А фронт? Фронт не ген-ген, а вже прокопують через ваше й моє подвір’я, через почорнілі цвинтарі та дитячі садки, через наше сумління.

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України для «Урядового кур’єра»