Ця операція не стала переможною, радше її можна назвати драматичною. Але вона поклала початок звільненню Кримського півострова, адже відтягнула від Перекопу значні сили противника і зірвала запланований ним контрудар.
Ціна поразки
Восени 1943 року якнайкраще склалася ситуація для звільнення півострова від німецьких військ. Саме тому Північно-Кавказькому фронту було наказано форсувати Керченську протоку. За задумом операції, яка отримала назву Керченсько-Ельтигенська, одночасно мала відбутися висадка двох десантів — основного північніше Керчі і допоміжного в Ельтигені, невеличкому рибальському селищі. Останній мав би захопити порт Камиш-Бурун, з’єднатися з дивізіями основного десанту і звільнити Керченський півострів.
Операцію запланували на 1 листопада, але 31 жовтня розпочався сильний шторм. Хвилі фактично викидали на суходіл підготовлені для переправи бійців кораблі. Тому висадку основного десанту, північніше Керчі, скасували. Це рішення прийняли тоді, коли Ельтигенський десант уже був на півшляху до місця призначення.
Німці чекали на десант, тож підходи до Ельтигенського плацдарму з моря та на суші замінували. Крім того, супротивник стримував десант сильним вогнем. На руку німцям спрацювала і погода: величезні хвилі викидали деякі кораблі на берег, інші підривалися на мінах у морі.
Десантники, яким пощастило вижити, писали у спогадах: «Стрибали у крижану воду за 100 метрів від берега, ближче підійти не було змоги — заважали мілина й міни. Але за кілька кроків мілина зникала, і ми з головою занурювалися під воду, багато хто не міг плавати. Потім знову мілина, знову провалля, а тут ще безперервний вогонь. Вода біля берега перетворилися на суцільний червоний килим».
Поділилася своїми спогадами і радистка Таїсія Березіна, одна з небагатьох, хто дожив до сьогоднішніх днів: «Зі всіх кораблів приходили сигнали «SOS», я ледь встигала передавати координати потопаючих суден. Вночі фашисти, знущаючись, пустили в ефір колискову: «Спіть спокійно, ми охороняємо вас і з суші і з моря», потім почалися погрози і вимога здатися».
Але для десанту вороття не було. Жах у воді не скінчився для солдатів і на суші. На тих, кому вдалося добратися до берега, чекали мінні поля, колючі дроти. Шквальний вогонь йшов з обох боків: німці обстрілювали десантників, а наші, берегова артилерія та флотська авіація, бомбили позиції ворога. «Вся земля перетворилась на суцільне полум’я. Ми назвали її вогняною», — писав у своїх спогадах один з учасників.
У першому ешелоні Ельтигенського десанту висадилося 1,5 тисячі вояків. Їм вдалося закріпитися за краєчок суші, але піднятися і йти в атаку під постійними обстрілами супротивника вони не мали змоги. Однак наприкінці дня, відбивши близько 20 атак, десант оволодів плацдармом завширшки 5 кілометрів та завглибшки 2 кілометри. З настанням темряви висадка продовжилася. На 3 листопада в район Ельтигена було доставлено приблизно 9,5 тисячі вояків зі зброєю, мінометами, боєприпасами та гарматами.
Бої на плацдармі тривали з перемінним успіхом. Вже 2 листопада артилерійські частини, які підтримували ельтигенців вогнем, були перекинуті на північ Таманського півострова для підсилення основного десанту. Там все пішло не так, як планувалося, через це становище бійців ставало дедалі важчим. Німецькі війська блокували плацдарм з моря та повітря. За 26 діб фактично безперервних боїв катерам лише 16 разів вдалося пробитися до десантників, також були труднощі з підтримкою з повітря. Солдати відчували гостру нестачу боєприпасів, харчів, медикаментів, не було жодної можливості евакуювати поранених. «Останні два дні я був схожий на якийсь скелет, тільки живий, з автоматом та гранатами», — написав у своїх спогадах один з учасників.
У ніч на 7 грудня залишки десанту за наказом командування фронту почали прорив оточення. Їм вдалося це зробити, адже противник не очікував цієї атаки. Залишені на плацдармі поранені, а також групи прикриття, не мали жодного шансу на порятунок. Десантники, які прорвалися, захопили на околиці Керчі німецькі склади і закріпилася на висотах гори Мітридат, де ще три дні відбивали атаки разом з перекинутою сюди бригадою морських піхотинців. Але німці теж стягнули до гори додаткові сили, під натиском яких десантники відступили до кордонів міста Керч і 10—11 грудня були евакуйовані.
Таким чином операція, розрахована на кілька днів, розтяглася в сорокаденне протистояння. Півтора місяця безперервних боїв, відчайдушного спротиву, людських смертей… Тільки 1,5 тисячі солдатів вижили в цій м’ясорубці з майже 10 тисяч.
А Керченський півострів так і не звільнили…
Війну ще не закінчено
Нещодавно в селищі Героївське, яке колись мало назву Ельтиген, змогли на власні очі побачити трагічні події 70-річної давнини. Тут відбулася реконструкція бою за плацдарм: показали перший, найважчий день висадки десанту. «Я відчув на собі, що переживали наші солдати. Мене переповнює повага до покоління, яке було понівечене війною, до перемоги, яка була здобута з великими людськими втратами», — поділився своїми емоціями після бою керівник Військово-пошукового клубу «Патріот» із Нижньогірська Сергій Самбурський.
Переживання й сліз старшому поколінню, захоплення — молодшому додав оновлений Музей історії Ельтигенського десанту. Силами Керченського історико-культурного заповідника в будівлі зробили капітальний ремонт: провели опалювання, сигналізацію, оновили експозицію з використанням новітніх технологій. «Нова експозиція орієнтована на молоде покоління, — пояснила заступник директора Керченського історико-культурного заповідника Наталя Биковська. — Тут багато інсталяцій, є інтерактивна карта, транслюється хроніка воєнних років, пов’язаних із польотами фашистської авіації над Ельтигенським плацдармом». У музеї запевнили, що експозицію будуть змінювати за рахунок знахідок пошукових загонів, а також роботи архівістів та працівників музейних фондів. Віддають до установи цінні експонати й родичі загиблих десантників.
У той самий день до селища приїхали родичі загиблих десантників, останки яких були знайдені та ідентифіковані пошуковцями Міжнародної військово-пошукової експедиції «Кримфронт. Аджимушкай — 2013. Ельтиген — 2013».
Під час експедиції вдалося знайти останки трьох раніше непохованих солдатів. Пошуковику Наталії Дзюбі коштувало величезних зусиль, щоб встановити ім’я одного з них і знайти його родичів. Так стало відомо про капітана Івана Кондратова. Житель Благовєщенська Амурської області Сергій Кондратов уперше побачив свого діда на фотографії в Ельтигені: сімейний архів не витримав численних переїздів.
Але війна на Ельтигені ще не закінчилася, бо в цій землі лежить не одна тисяча непохованих решток солдатів. «Щоб знайти всіх, вистачить роботи ще двом-трьом поколінням, — констатує пошуковець із 30-річним стажем Андрій. — Але це взагалі ніколи не закінчиться, якщо не відновлять пошукових груп. На жаль, у Керчі свого власного пошукового клубу фактично немає. Ми щось намагаємося робити, але на власному ентузіазмі, без підтримки влади. Тому найчастіше ми не встигаємо за активністю чорних копачів, для яких солдатські рештки нічого не варті, вони їх просто залишають розкиданими, забираючи лише зброю і нагороди».
Ми в Google+