Раїса Недашківська — знакова актриса для країни. В її творчості означилися віхи культурних і духовних пошуків суспільства. В радянські часи українська красуня багато знімалася на різних кіностудіях колишньої багатонаціональної країни. «Я вся була жага акторської роботи», — згадує народна артистка України. І нині, в 70, вона затребувана: грає на сцені, готує роль в новому телефільмі,  записує поетичні і вокальні альбоми, працює в оргкомітеті фестивалів, допомагає ставати на крило мистецькій молоді, у Спілці театральних діячів патронує Дім ветеранів сцени.

Ми розмовляємо з актрисою в її  квартирі на четвертому поверсі будинку біля Золотих воріт, який пам’ятає старий Київ. Кімнату прикрашають картини, серед яких домінують роботи Віктора Зарецького. Він одним із перших на початку нашої незалежності потрапив на Лондонський художній аукціон. Шлях митця проліг від сталінського стипендіатства до виключення зі Спілки художників — Зарецький під впливом дружини-дисидентки Алли Горської став шістдесятником. Недашківська вважає художника «душею України». Збереглося три її портрети його пензля. «Роботою він витягував свою душу зі страшної депресії після звірячого вбивства Алли, — згадує актриса. — Коли він малював, єднався з космосом».

Недашківська вважає значимими для себе не так уже багато фільмів. Особливе місце серед них посідає «Комісар» режисера Олександра Аскольдова, де вона проникливо зіграла Матір, яка контрастує з образом комісарші (Нонна Мордюкова). До речі, в житті актриси товаришували.

Недашківська яскраво змальовує долі багатьох людей, що сприяли її особистісному і фаховому становленню. Скажімо, вжитися в образ єврейської берегині роду їй допомогли емоційні згадки про керівника гуртка художнього слова Київського палацу піонерів Віру Ісаківну Жуковську. А драматичну студію, яку теж відвідувала актриса, вів учень Леся Курбаса Володимир Андрійович Губатенко. Ці вчителі допомогли визначитися з життєвим вибором. 1960 року Рая вступає до Київського театрального. І одразу починає зніматися в «Лісовій пісні» Віктора Івченка. Вона повертається на перший курс, маючи в активі три фільми. Та не менш цікаво було і в студентській аудиторії. Бо серед однокурсників —  Броніслав Брондуков, Нонна Терентьєва, Зоя Недбай, Бо рис Ів чен ко… Поміж них уже тоді вирізнявся Іван Миколайчук. «Ми так і не зіграли разом в «Украденому щасті»,  бо Іванові  не дали його зняти. На по чатку 1990-х у Вижниці на його спомин я поставила виставу «Украдене щастя», де на ліжку-гойдалці, як у фільмі Івана «Вавилон ХХ», лунала улюблена його пісня «Цвіте терен».

І хоч в її квартирі я не помітив фотографій Миколайчука, його дух там присутній.

— Вважають, що актор може напророчити роллю зміни в своєму житті…

— Актори — провідники негативної і позитивної енергії. Ось приклад. Мене хлібом не годуй, дай роль божевільної. Але я тільки тричі зіграла у виставі мого друга Віктора Шулакова «Вбивство Марата, розігране в божевільні». Актора, з яким я працювала, замінили Славою Гаврилюком. По ходу дії я хапаю канат і Гаврилюк мене піднімає. Я сіпнула канат… і зі мною розправилася ота сила нелюдська, закладена в образі моєї навіженої. Актор мотнув мене через усю сцену. Я врізалася в залізну драбину. Увесь бік був чорний. Добре, що не постраждало обличчя. Так для мене закінчувався 1990 рік. Тоді було шість сонячних затемнень! А в 1989-му на дорозі неподалік Москви загинув мій талановитий племінник. Я взяла його  у виставу «Канте Хондо» за поезією Федеріко Гарсіа Лорки танцювати фламенко. (Через багато років пам’ятаю пластику її рук в цій романтичній композиції, де світло, одяг, музика, танець — усе працювало на образ Жінки в Любові. І в магії. Там, де грає  Недашківська, завжди відчувається заміжжя. — Авт.).

Загалом 1990-ті були жахливі. Сім місяців я була в депресії. Щоб якось вийти з цього стану, хотіла зіграти комедійну роль. Натомість режисер запропонував мені роль відьми у «Вії». Це стало останньою краплею. Я пішла з Молодіжного театру і стала займатися в планетарії  просвітницьким театром «Під зоряним небом». Зробила сценічну версію балад Шевченка. «Не питайте свою долю» — моє звернення до молоді.

 Разом із Олександром Збруєвим Раїса здійснила «Подорож у квітень». Фото надане автором

 — Щось є втаємничене у вас, от і пропонують грати чаклунок.

— Я не грала чаклунок. У фільмі «Голос трави» 1992 року дали роль травниці… Це був другий фільм у Наталі Мотузко. В 1990-му я поїхала до Одеси на кіно проби в її фільм «Чудо в краю забуття». Режисерка несподівано запропонувала роль корчмарки — такої собі секс-бомби. А мені вже 47 років! Я сіла на воду і овочі, просто танула на очах, шкіра прилипала до обличчя. Була в дуже добрій формі.

Про Мавку кажуть: відьма, хоч це зовсім не так. Леся Українка створила ідеальну людину з невидимого світу і об’єднала її любов’ю з видимим. Мавка іде поруч зі мною і вчить мене мудрості, цільності… («Лісова пісня» червоною ниткою зшила її творчу долю. «Пісня» відбулася у багатообіцяючій юності як фільм, а потім наситила роздумами зрілі роки. У 40 років завдяки художниці Людмилі Семикиній вона повернулася до театрального втілення Мавки в  Дитячому музичному театрі на Подолі — коли режисер Микола Мерзлікін побачив її у вбранні, створеному художницею, загорівся постановкою. — Авт.).

— У кіно і театрі ви обнімали найкрасивіших чоловіків. А в житті… Вам теж заздрили?

— Я не влюблива. З режисерами ми завжди були друзями, хоч яких би стосунків вони прагнули. Я погоджуюся з актрисою Марією Садовською, яка писала в листі до співака Леоніда Собінова — кохання всього свого життя: жінка, яка кохала, не має права називати себе нещасливою. Знаю це за своєю долею. Нині почалася ера Водолія — епоха жінки, людей-творців. Ті, хто піднявся духовно, має зустріти свою половинку. Любов не дається кожному всує, лише тому, хто готовий до неї. Я включила в сценічну версію «Слова о полку Ігоревім» послання апостола Павла коринтянам про любов, яка ніколи не замислює зла і ніколи не минає. І додала слова Лесі Українки про те, що коли полюбиш, народжується друге серце і постає огнисте диво.

— Ви зіграли непросте щастя материнства. А яка ви мама?

— Часто артистам діти тільки заважають. Їм нема часу на них. Мене теж мучить совість, бо мало приділяла уваги синові. Водночас в екстремальних ситуаціях я виходила на авансцену його життя, хоч була впевнена, що не повинна втручатися в його долю. Скажімо, могла, як мати-одиначка, позбавити сина армії. Але не стала цього робити. Пам’ятаю, Паша розмалював армійську їдальню в середньовічний зал з лицарями, каміном… Коли Вітя Зарецький малював мій портрет, моє дитя теж брало в руки фарби. В чотири роки Паша ставав перед дзеркалом і малював себе. Художники хвалили його роботи, а в художню школу сина не прийняли. Директор щось хотів від мене. Це був для Паші удар, він навіть захворів. Згодом син поступив на дизайнера.

— Як ви перемагаєте стреси та депресії?

— Я виходила на бій з такими драконами!.. Але не враховувала своїх фізичних сил. Інколи здавалося, що помираю. Мама це відчувала, і ми молилися. Тож на сцену виходжу після молитви. Коли потрапляла в тяжкі депресії, лікарі казали: перестаньте грати трагедії. Бо ти входиш у той світ… А як вийти? Може, тому Господь не дав мені зіграти ні «Політ над гніздом зозулі», ні «Не боюсь Вірджинії Вульф»… Хотіла зіграти Марусю Чурай. Сценарій написав мій чоловік… Реалізації на сцені не було. І я зіграла Марусю Чурай у своєму житті. Це було найстрашніше. Колись я сказала своєму чоловіку: якщо ти когось полюбиш, скажи мені. Я знаю, що це таке, і зрозумію. Ми залишимося друзями. А бруду за моєю спиною не може бути. Тому ми і розійшлися. Загалом у чоловіках мені імпонує порядність і мужність.

Георгій - Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра

НАСАМКІНЕЦЬ

Раїса Недашківська багато подорожує. Торік її  вразив Китай, де вона побувала після кінофестивалю в Благовєщенську «Амурська осінь». У Рязані, де проходить ще один кінофестиваль, «Золотий витязь», в якому вона має статус віце-президента, відвідала хатинку, де народився Сергій Єсенін і де мешкала його мати. «Мені згадалося: «Ты жива еще, моя старушка…» А «старушці» в той час, виявляється, було 45 років. А я в 47 грала соковиту корчмарку», — усміхається актриса.

Не менш ретельно Раїса Степанівна відслідковує події молодого українського кіно і модерного театру. А сама прагне зіграти роль свахи Хануми — образ суцільного замирення і дружби як народів, так і звичайних чоловіків і жінок. А там і до щастя недалеко.»

ДОСЬЄ «УК»

Раїса НЕДАШКІВСЬКА. Народилася 17 лютого 1943 року в селі Старі Вороб’ї Житомирської області. Закінчила Київський театральний інститут. Працювала актрисою Київської кіностудії ім. О. Довженка, Київського молодіжного театру.