Опитування людей на вулицях Києва, проведене нещодавно фахівцями Кризового медіа-центру, показало: зарплати, які вони нині отримують, не відповідають навіть мінімальному базовому рівню витрат. Адже після того, як із нарахованого заберуть податки, а потім родина ще й заплатить за компослуги, не завжди залишається досить коштів навіть на найнеобхідніше: продукти, ліки, проїзд у транспорті. Годі й казати про те, щоб заощадити на майбутню відпустку чи певну вартісну покупку. Для багатьох навіть зайвий раз піти у кіно або театр — проблема. Серед причин, які люди згадують найчастіше, — ціни фактич­но на все зростають чи не щодня, а ось плата за працю у цій гонитві пасе задніх, інколи навіть не у рази, а в десятки разів.

Кияни зауважили, що на прожиття в сучасних реаліях треба щонайменше 5—7 тисяч гривень на місяць на одну людину (лише на найнеобхідніше) за умови, що житло у вас є. На молоду родину з однією дитиною — не менш як 20 тисяч. Сорокарічні ж кажуть: якщо після сплати за компослуги залишиться бодай щось — це вже добре. А що про сучасні українські зарплати думають фахівці?

Що наповнить гаманець

Керівник суспільних програм Інституту суспільно-економічних досліджень Маріанна Онуфрик вважає, що рішення уряду підвищити з 1 січня 2017 року мінімальну зарплату до 3200 гривень на місяць було, можливо, не ідеальним, але правильним. Адже це дало змогу підвищити зарплати бюджетникам (освітянам, медикам, держслужбовцям та ін.), які працюють у формальному секторі економіки й донедавна не мали можливості заробляти гідно й так, щоб вистачало на життя. Це з одного боку.

А ось із другого, вона зауважила, що підвищення зарплат у всій країні в нормативно-адміністративний спосіб — захід все ж крайній. Адже зарплати людей мають підвищуватися через економічні чинники, головним з яких в більшості країн Європи є продуктивність праці. І чим вона вища, тим вищі зарплати. В авангарді за цими показниками нині Люксембург, Франція й Іспанія.

Фахівець нагадала, що продуктивність праці — кількість продукції, вироблена за одиницю часу. Отже, що швидше людина працює, то більше заробляє. Тому здебільшого низькі зарплати українців зумовлені саме низькою продуктивністю. А вона — наслідок погано оснащених виробництв, використання застарілого обладнання, поганих умов праці, браку передових технологій тощо. Ще один чинник, який відчутно впливає на формування зарплати, — її частка у структурі собівартості продукції. В Україні це не більше 10%. Решта — витрати на виробництво, амортизацію обладнання тощо. Тобто орієнтація на те, чим працюють, але не на того, хто працює. Для порівняння: у країнах Європи частка зарплати у собівартості продукції становить 50% і більше.

Вихід для України Маріанна Онуфрик вбачає в переорієнтації виробництв на найперспективніші нині в країні галузі: ІТ, літакобудування, фармацевтику тощо. Хоч, на переконання фахівця, якщо поставити мету, докласти зусиль і фінансів, такою можна зробити будь-яку вітчизняну галузь: від сільського господарства до освіти. А ще пані Онуфрик зазначила, що держава має право і повинна впливати на встановлення й підтримання певного мінімального рівня зарплати. Проте не слід забувати, що, за даними Мінекономіки, понад 35% вітчизняного виробництва перебуває в тіні. Отже, значна частина робітників не має змоги скористатися призначеним державою підвищенням.

А держсекретар Мінсоцполітики Віктор Іванкевич переконаний: підвищення мінімальної зарплати наблизило Україну до євростандартів. Виявляється, такий стандарт щодо зарплати був у нас законодавчо закріплений ще до 2000 року. Та потім з певних причин Україна від нього відмовилася. І саме тому в останнє десятиріччя роботу українців недооцінювали, а держава перебувала на одному з останніх місць за рівнем зарплати серед країн Європи, навіть пострадянських. Адже 20% людей, які працюють повний робочий день 5 днів на тиждень і при цьому залишаються бідними, — це кричуща несправедливість. Саме тому уряд прийняв рішення підвищити мінімальну зарплату вдвічі.

Проте, за словами посадовця, діалог, до якого через це профспілки закликали роботодавців, фактично не відбувся. Бо останні до такого підвищення поставилися досить скептично. Поки що більшість із них погодилася лише підняти до 1600 гривень на місяць плату за перший тарифний розряд, як це визначено в законі. І все. Повернутися до обговорення підвищення зарплат вони пообіцяли протягом 2017 року, якщо отримають фінансові можливості.

Наразі ж триває укладання галузевих угод, а в різних галузей, як відомо, й економічні можливості неоднакові. Головне, переконаний урядовець, щоб доки роботодавці з профспілками шукатимуть порозуміння, права на гідну зарплату працюючої людини були надійно захищені державою.

Профспілки vs роботодавці

А представник ради Всеукраїнського об’єднання професійних спілок «Рівність» Андрій Кочуков зауважив, що за кордоном зарплату працівника нараховують як 20—25% доходу, який він дає підприємству. А більшість підприємств офіційно й прозоро декларують свої доходи. Отже, людина може навіть самостійно розрахувати, якою має бути її зарплата.

В Україні ж чимало великих виробництв належать монополістам, які, ніде правди діти, докладають усіх зусиль, щоб приховати прибутки. Тому й зарплату працівникові визначають не у прив’язці до певних норм і стандартів, а на власний розсуд. Звісно ж, не на власний збиток. А прибуток, часом чималий, напрацьований майже безправним працівником, замість підвищити йому зарплату й стимулювати до подальшої плідної роботи, виводить в офшори й використовує на власні потреби.

І хоч ухвалений недавно у першому читанні новий Кодекс законів про працю дає профспілкам більше можливостей захищати права працівників, та реальним це стане лише тоді, коли роботодавці захочуть вести справді відвертий конструктивний діалог. Поки що ж вони його уникають. А це дуже ускладнює контроль за виконанням роботодавцем своїх соцзобов’язань перед працівниками. Саме тому, вважає представник профспілки, для більшості українців заповітна мрія — зарплата у 15 тисяч гривень на місяць. Хоч за нинішнім курсом це лише 300 доларів, яких середньостатистичному європейцеві із зарплатою 1,5—2 тисячі євро на місяць вистачає лише на кілька днів.

Фахівець також повідомив, що, за результатами дослідження Міжнародної конфедерації профспілок, Україна перебуває серед країн (Туреччина, Греція, Білорусь), у яких забезпечення прав працюючої людини фактично немає. Найкращий стан справ у цьому питанні у Франції, Бельгії, Німеччині й Італії.

У світі, за його словами, є чотири табу, на які роботодавець не повинен звертати уваги, приймаючи людину на роботу. Якщо ж він з однієї з таких причин відмовиться брати людину на роботу, за скаргою пошукача у державні інстанції обов’язково сплатить величезний штраф і змушений буде взяти цю людину на роботу вже на її умовах. Ці табу: вік, стать, релігія і політичні погляди. У нас це начебто також нині декларують, але здебільшого на словах і папері. Нова редакція КЗпП регламентує, що звернутися по захист прав у такій ситуації можна до профспілки. Але як далі мають діяти її представники? Алгоритму поки що не напрацьовано.

Та найнезахищеніші, на переконання фахівця, нині зайняті в тіньовому секторі вітчизняної економіки. Єдиний спосіб, у який вони можуть захиститися від свавілля роботодавця, — не виходити на роботу. Але часто через це втрачають зароблену, але не виплачену зарплату. І деякі роботодавці не нехтують цим скористатися.

Час удосконалити законодавство

Також серед проблем фахівець назвав застаріле трудове законодавство. Так, чинний КЗпП ухвалювали ще у 1971 році в зовсім інших реаліях. Нова ж його редакція, яка нині лише здолала перше читання у ВР, вже істотно відстає від потреб часу: там досі є такий атавізм, як «трудова книжка», але немає понять «аутсорс» і «фріланс». Отже, люди, які, попри це, працюють в Україні саме за такими формами, не можуть розраховувати навіть на мінімальний захист своїх прав. І ті профспілки, діяльність яких не лише декларативна, досі не мають дієвих засобів впливу на роботодавця. Тож єдиним майданчиком для соціального діалогу залишаються вулиця й протести.

У підсумку фахівці погодилися: щоб не доводити працюючих українців до крайньої бідності, отже, до масових протестів, має бути налагоджена співпраця між усіма сторонами соціального діалогу: роботодавцями, працівниками й профспілками. А ще маємо провести ефективну реформу освітньої галузі, зорієнтувати економіку на виробництво високотехнологічної й експортно орієнтованої продукції. І, що не менш важливо, ефективно захищати права працівника.