Глава катакомбної церкви

125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЙОСИФА СЛІПОГО

НЕЗЛАМНІСТЬ. «Замість того щоб повчати і наставляти мирську владу в істинному служінні Богові й Вітчизні, вона (московська церква. — Авт.) сама пішла в служіння уряду і змушена була одягти державний мундир», — з гіркотою констатував ще за царських часів видатний філософ Володимир Соловйов. Великою мірою саме втрата пастирями високої духовної місії призвела до торжества безбожників-більшовиків, за правління яких у священиків залишилися тільки два шляхи: стати мучениками за віру або прислужниками влади.

Чи не єдиною за радянських часів церквою, яка за прикладом перших християн стала катакомбною, але не поступилась вірою і совістю, була Греко-католицька, очолювана після смерті Андрея Шептицького його наступником митрополитом Йосифом Сліпим.

11 квітня 1945 року радянські спецслужби на визволеній Західній Україні заарештували весь уніатський єпископат у марному сподіванні спонукати УГКЦ до об’єднання з деморалізованою і підконтрольною владі Московською церквою.

На подив енкаведистів, жоден з ув’язнених не погодився на спів-працю. Отож для проведення у 1946 році львівського псевдособору УГКЦ довелося поспіхом висвячувати у храмах Російської православної церкви єпископів, які начебто від імені греко-католиків оголосили про приєднання «уніатської пастви до канонічної Руської церкви».

Та більшість вірних УГКЦ не зреклися переконань, хоч за відвідування таємних богослужінь жорстоко карали і священнослужителів, і мирян церкви, главу якої Йосифа Сліпого засудили до восьми років ГУЛАГу. В березні 1953 року помер Сталін, а за кілька місяців, коли офіційно закінчився термін ув’язнення митрополита, його привезли до Москви для особистої зустрічі з маршалом Жуковим. Як згадував Сліпий, «на бесіді мені предложено, щоби я поміг унормувати відносини радянського правительства з Папою Римським. При тому зазначено виразно, що ГКЦ буде признана урядом».

Це засвідчує, в яких кабінетах насправді вирішувалися справи Московської церкви. Неважко зрозуміти бажання нового кремлівського керівництва порозумітися з Ватиканом, адже у більшості країн Східної Європи, загнаних до соцтабору, католики були в опозиції до нав’язаної комуністичної влади. Однак у вільному світі питання віри ніколи не були предметом торгу.

Отож невдовзі вже на Лу-б’ян-ці, де розміщувалося керівництво КДБ, Йосифу Сліпому заявили, що він має публічно зректися Папи. За це в’язень отримає волю і сан єпископа Московської церкви. Незламний митрополит УГКЦ категорично відмовився від цієї пропозиції, за що поплатився п’ятирічним засланням до Сибіру.

Перехоплені й старанно збережені в архівах КДБ рукописи «Історії християнства в Україні» та послання до вірян стали підставою для чергового судилища й ув’язнення в 1957 році. Наступний вирок, оголошений 1962-го, за яким «затятого антирадянщика і злочинця-рецидивіста» запроторили до темняківської тюрми у Мордовії, звідки мало хто виходив живим, мав стати останнім у житті мученика за віру.

Лише завдяки акціям протесту в усьому світі та особистому зверненню президента США, з якими СРСР розпочав чергове «перезавантаження відносин», Йосифу Сліпому 1963-го дозволили виїхати з радянської імперії. У тюрмах і таборах в’язень провів загалом 18 років, власним прикладом довівши незламність істинної віри і ставши людиною-символом не лише для християн усього світу.

На відміну від ситих і самозадоволених попів, які проїжджають повз паству на автомобілях віп-класу та з гордістю несуть не важкий хрест, а годинники вартістю десятки тисяч доларів, Йосиф Сліпий поклав своє життя на служіння Богу, правді й Вітчизні. В’язень міг виправдати своє вимушене відступництво обставинами і тим, що одна людина не може протистояти цілій державній системі. Він проповідував, що «не кожному дав Бог повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано помагати посильно у великих духовних будовах, бо саме з дрібних цегол виростає гігант».

Задовго до проголошення української Незалежності Йосиф Сліпий утверджував у вірних переконання, що, «як воскрес Христос, так воскресне з гробу неволі Мати-Україна і відродиться наша свята Церква». На відміну від канонічних у прислужництві владі чинуш у рясах, які вимагають не стільки дотримання Божих заповідей, скільки сліпого виконання наказів кремлівських кесарів, глава катакомбної церкви вчив, що «любов до Батьківщини є наказом розуму, серця і віри».

70-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ПЕРЕДАЧ «ГОЛОСУ АМЕРИКИ» НА СРСР

Чи може правда бути ворожою?

ПОГЛЯД. «Ми говоритимемо про Америку і війну, новини можуть бути добрими чи поганими, однак повідомлятимемо правду», — такими словами розпочалися 24 лютого 1942 року перші передачі радіостанції «Голос Америки» для іноземних слухачів. В умовах фактично повного контролю нацистської Німеччини і фашистської Італії над континентальною Західною Європою і тяжких поразок США у війні проти мілітаристської Японії новини здебільшого справді були маловтішними, однак чесними.

Утім, для радіослухачів окупованих країн навіть те, що армії антигітлерівської коаліції не припинили боротьби, було доброю новиною. Тим більше, коли чули її рідною мовою, що вселяло надію на відродження захоплених ворогом, але не забутих навіть у далекій Америці держав.

Тоді ніхто не міг уявити, що за п’ять років «Голосу Америки» доведеться розпочати мовлення на СРСР. Американці готові були заплющувати очі на нищення Сталіним радянських громадян у його тоталітарній імперії, однак не на масові злочини у номінально визволеній, а насправді окупованій більшовицьким режимом Східній Європі.

Тож 17 лютого 1947 року «Голос Америки» заговорив російською, повідомляючи правду, яка може бути гіркою і неприємною, та не ворожо-брехливою, як продукція московського агітпропу. 

65 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖЕЙМСА МЕЙСА

Дорога сліз індіанця черокі

ПОДВИЖНИК. Видатний дослідник Голодомору американець Джеймс Мейс по батьківській лінії — нащадок індіанців черокі, які жили на сусідніх з Атлантикою землях, розташованих трохи північніше від субтропічної Флориди. На відміну від більшості туземців, черокі до початку ХІХ ст. перейшли в християнство і стали вести осілий спосіб життя. Території з благодатним кліматом і щедрими ґрунтами дали змогу їм створити великі маєтки з плантаціями.

Вожді черокі вели цілком аристократичний спосіб життя, відрізняючись від білих плантаторів лише кольором шкіри, і заснували безплатні школи для одноплемінників і навіть організували випуск газети «Черокі Фенікс» рідною мовою. Однак так само, як через сторіччя у нацистській Німеччині, заздрість сусідів до чужих багатств і маєтків стала підставою для звинувачень у расовій неповноцінності й призвела до депортації. Так індіанці черокі опинилися на пустельних землях у центрі США. Нащадки депортованих називають шлях, яким пішки гнали їхній народ, дорогою сліз, на якій загинула мученицькою смертю понад чверть індіанців.

Нині у США залишилось не більш як 15 тисяч чистокровних черокі, хоч кількість тих, хто має у роду предків цього народу, перевищує 800 тисяч осіб. Серед них чимало відомих  особистостей. Крім Джеймса Мейса, це Елвіс Преслі, Квентін Тарантіно, Джонні Депп, Чак Норріс.

Без цієї передісторії годі зрозуміти, чому 30-річний науковець, залучений як помічник до написання англійцем Робертом Конквестом книжки «Жнива скорботи» про Голодомор в Україні, присвятив дослідженню цієї теми все подальше життя. І якщо для знаного науковця, фактично найнятого Інститутом українських студій, фінансованим нашою діаспорою, це просто була чергова наукова робота, то для нащадка черокі, які теж вимирали від голоду, — святим обов’язком перед мільйонами загиблих українців.

Джеймс Мейс із гіркотою визнавав, що американська демократія, як і російська, закінчується там, де починається українське питання. Чи не головна причина, чому заокеанські політики десятиріччями свідомо ігнорували голодоморний геноцид в Україні, — те, що саме у 1933 році США визнали СРСР, встановивши дипломатичні та економічні відносини. Фактично еліта найпотужнішої держави Нового світу свідомо заплющила очі на щонайменше 7 мільйонів замордованих голодом українців, бо переважили меркантильні інтереси та бізнесові вигоди, які давала співпраця з людиноненависницькою сталінською імперіє-ю. Про це тепер не хочуть згадувати.

Навіть коли відзначали 50-річчя Голодомору, в американському Конгресі вистачало тих, хто заявляв, що не доцільно витрачати кошти платників податків на створення спеціальної комісії для розслідування давніх злочинів у далекій від Америки країні. Лише десятки тисяч гнівних петицій від національних українських товариств спонукали винести це питання на розгляд, а позитивне рішення  ухвалили завдяки принциповій позиції єврейського лобі, яке нагадало про існування в К-онгресі США комісії з Голокосту, що теж був давно і далеко.

Результати роботи створеної з такими потугами комісії були б нульовими, якби її виконавчим директором не призначили Джеймса Мейса, який став голосом мільйонів жертв Голодомору. 

25-РІЧЧЯ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ТРИЗУБА ГЕРБОМ

Донецький урок справжнього патріотизму

СИМВОЛ. 2004 року в тоді ще Красноармійську (нині Покровську) Донецької області завершилася земна дорога волинянина Данила Шумука, який за українські переконання провів у тюрмах і таборах загалом 48 років. Він запам’ятався місцевим жителям щоденним ранковим ритуалом: цілуванням тризуба на воротах військ-комату, розташованого неподалік обійстя ветерана.

На відміну від нардепів, яким знадобилось аж півроку роздумів, доки в лютому 1992-го тризуб нарешті став державним Гербом, для Данила Шумука вистражданий символ України завжди був святинею. 

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)