Завантаженою гуманітаркою по самі ресори ГАЗеллю та мікроавтобусом  їдемо з Маріуполя до червоної зони АТО в село Павлопіль, де розташовані позиції бійців військової частини А1965. У кабіні вантажівки за пасажира ваш покірний слуга із блокнотом та фотоапаратом, за водія — відомий на Донбасі волонтер з майже  чотирирічним стажем роботи в зоні АТО мій однокласник Віктор Степаненко (позивний «Дмитрович»), якого зустрів через 45 років після закінчення Калинівської середньої школи Васильківського району Київської області. У мікроавтобусі їдуть помічники «Дмитровича» у культурній волонтерській програмі: водій Ігор Лущик, «Дует ведучих Чорно-Білий» Іван Мандзюк та Роман Мартинайтус, учасник півфіналу шоу «Україна має талант» Антон Каргатов, талановита співачка і громадська активістка Алла Отруба, співак та композитор Богдан Малік.

19 годин у дорозі з Київщини — й ось нарешті наш караван в’їжджає спочатку в село Талаківка, а потім — Гнутове. Ці населені пункти часто потрапляють до зведень штабу АТО як такі, що піддаються інтенсивному обстрілу з боку бойовиків. Тому не розслабляємося: за словами Віктора Степаненка, від ворога нас відокремлює лісосмуга, розташована за 1,5—2 кілометри від  дороги, по якій їдемо. Будь-якої миті з того боку може прилетіти якщо не міна, то кулеметна черга.

Втомлені, але щасливі учасники волонтерської агітбригади збиралися до Маріуполя. Завтра — концерт у бійців «Правого сектору». Фото автора

Рятували підвали і… поцвілий хліб 

Перед самим Павлополем наш гуманітарний транспорт розминається із двома позашляховиками місії ОБСЄ. В’їжджаємо в село, яке зустрічає нас сумно безлюдними вулицями. Перших людей — гурт військовослужбовців — бачимо в центрі населеного пункту, біля Будинку культури та двох магазинів. Чоловіки зі зброєю, як з’ясувалося пізніше, це вільні від служби вояки. Командування військової частини попередило їх про приїзд артистів із Києва, тому вони прийшли «подивитися концерт».

Доки мої супутники розвантажують з мікроавтобуса апаратуру, музичні інструменти, заходжу до одного з магазинів. Біля прилавка — кілька покупців у цивільному. Отже, роблю висновок, це місцеві жителі. Зав’язується розмова. Середніх літ чоловік  (назвався Валерієм) живе в селі з дружиною й дитиною. 2014-го року, каже, змушений був покинути Павлопіль і винаймав квартиру в Маріуполі. Майже два роки! Доки українська армія не відбила село у бойовиків.  

— Виїжджав із пакетом у руках, бо з боку Октября (населений пункт по сусідству. — Авт.) по нас постійно били з «Градів», танків, великокаліберної артилерії. 

— Якби не машини Червоного Хреста та ООН, — додає пані, яка назвалася Наталією, — ніхто б не виїхав із села. Я, до речі, не змогла покинути рідну домівку. Тож усі ці воєнні жахіття спізнала повною мірою. Коли в село зайшли бойовики, не пам’ятаю, а 30 листопада 2015 року, коли Павлопіль визволили,  закарбувалося на все життя. 

Слухаю розповідь пані Наталії й не можу уявити, як упродовж року окупації Павлополя виживали заручники-селяни. Без хліба, води, інших продуктів. Ще й у холодних підвалах, бо не кожен селянин міг наважитися на похід по дрова до найближчої лісопосадки, нашпигованої мінами та розтяжками. Тож їсти доводилося… поцвілий хліб і прострочену консервацію, яку не всі господині  викинули на гній. 

До речі, у пошуках порятунку дехто з місцевих жителів погодився на виїзд у Росію. Але там більшість біженців не прижилася, тож після визволення Павлополя українськими військами майже всі з них  повернулися. 

— Українська армія фактично з перших днів почала відгодовувати село, — голос пані Наталії перестає тремтіти. — Місцевий магазин військові перетворили тоді на пункт роздачі продуктів. Ділилися з нами хлопці всім, навіть питною водою, якої самим не вистачало. 

Нині ж Павлопіль потихеньку відновлює довоєнне життя. Тут добре розуміють, що на це піде не рік, не два, а, може, й не п’ять. Село живе поки що без школи, дитячого садка. Дітей на уроки возять рейсові автобуси до Талаківки, що за кілька кілометрів. 

— Але з цим ще можна миритися, — розповідає пані Наталія. — Біда в іншому: бойовики та російські найманці не можуть заспокоїтися, що життя в селі налагоджується. Тому намагаються шкодити нам як можуть: торік другого дня Троїці (6 червня) обстріляли Павлопіль з Октября. Так гахнули, що люди в магазині на підлогу попадали. А щоб механізатори не обробляли поля, нашпигували їх мінами. Біля Гнутового вже два трактори підірвалися. На щастя, без жертв. А третій трактор наїхав на міну вже під селом — тракториста врятувати не вдалося.

«Дмитровича» люблять українські вояки: він для них і батько, і товариш, і турботливий волонтер. Фото автора 

Простіть мене, що так від вас далеко

Наша розмова трохи затягнулася, і я, щоб хоч якось збадьорити селян, запрошую їх до Будинку культури, з якого вже чути музику та оплески глядачів. До речі, у неспокійному віддаленому від мирного життя Павлополі виступ співаків, музикантів, гумористів сприймається особливо: місцеві жителі відвикли від української пісні. Тому коли на сцені заспівала Алла Отруба, я помітив в очах селян зажуру. 

Невдовзі холодний Будинок культури розігріли жарти  «Дуету ведучих Чорно-Білий» Івана Мандзюка та Романа Мартинайтуса. Вони змусили засміятися навіть бабусю, яка сиділа в першому ряду з ковінькою. А «Морячок», якого майстерно зіграв Роман Мартинайтус, підняв на ноги жінок, котрі давно вже не танцювали. 

Коли ж на сцені залилася балалайка Антона Каргатова, у глядачів від здивування здійнялися брови: старшина одного з підрозділів, що несуть службу в Павлополі, Ігор Грицаєнко тоді прошепотів мені: «Це ж яке вміння треба мати, щоб змусити кацапський інструмент так вигравати українські мелодії!»

Між іншим, глядачі в погонах теж не стримували емоцій на концерті: коли Богдан Малік заспівав «Мої батьки, ви сивії лелеки, простіть мене, що так від вас далеко», у декого з чоловіків я помітив скупі сльози. Мабуть, у ці хвилини хлопці побачили рідних та близьких, які щохвилини непокояться за них десь там, далеко. 

Ми незламна нація

І є за що турбуватися: на ділянці фронту, яку обороняють воїни військової частини А1965, ворог провів ротацію. Бойовики весь час намагаються зробити якусь капость українцям. Але більшість вилазок сепаратистів у бік наших позицій закінчуються для них або «200-ми», або «300-ми». 

— Ми навчилися вже давати по зубах бойовикам, — розповідає виконувач обов’язків заступника командира військової частини А1965 з роботи з особовим складом Андрій Полієнко. — І це за умов, що облаштовуватися на нових позиціях за селом, у полі нам доводиться й досі. Робити це спокійно ворог не дає: постійно накидає нам міни. Не пригадаю дня без обстрілу.

До речі, доки розмовляємо із замполітом, за селом постійно щось бахкає. Пан Андрій каже, що це стріляють (на щастя, нещільно) із 120-х мінометів. Такі обстріли не дають змоги доставляти на передову воду, продукти. До окопів потрібно пересуватися повзком або ж уночі.

Та попри це військова частина А1965 за період служби в Павлополі ще не мала ні «200-х», ні «300-х» (стукаю по дереву!). 

— Навчилися воювати ефективно, без втрат, — Андрій Полієнко теж стукає по дереву. — На Донбасі ми з 2014 року. Тоді бракувало бойового досвіду, тож встигли поховати 16 бійців. Нині ж маємо підготовлений підрозділ, якому під силу вирішувати найскладніші завдання. Четверо бійців  нагороджено відзнакою Президента. 

— Але не в нагородах річ, — долучається до розмови старшина Ігор Грицаєнко. — До війни я був директором будівельної фірми. Міг би й досі працювати, але… Колись мій дід говорив на 9 Травня, що мужчини повинні захищати Батьківщину, якщо на неї нападає ворог. Я й пішов на фронт: спочатку стояв на блокпостах, а тепер півтора року воюю на передовій. Той, хто думає, що дітям ми повинні залишити гроші, помиляється: нащадкам слід залишити державу, в якій вони зможуть щасливо й заможно жити. Ми незламна нація. І нехай це знають ті, хто пішов проти нас.

Для замполіта Андрія Полієнка головне те, що підрозділ воює без втрат. Навчилися! Фото автора

Фото на пам’ять 

Концерт закінчився. Селяни захотіли залишити на пам’ять про цей день фото. Тож біля сцени швидко згуртувалися цивільні люди з військовими. 

Ми поспішили швидше розвантажити гуманітарку з ГАЗелі, яку зібрали для вояків на Донбасі жителі Васильківського району Київської області, щоб виїхати з Павлополя завидна. Бо в сутінках похмурі лісосмуги на окупованій частині Донеччини могли заговорити.

Однокласник-волонтер, який, втомившись від бездоріжжя, заявляв раніше, що, мабуть, доведеться припиняти поїздки в зону АТО, раптом поплескав мене по плечу: «А знаєш, пане журналісте, приїду додому, трохи відпочину й знову почну збирати гуманітарку. Бачив, як нам тут радіють? І не лише тут! Не можу підвести цих людей — ще раз приїду!»

Я промовчав, але подумав, що на таких Степаненках і тримається фронт, Україна.