«Ви на річку не ходіть, там вода цвіте, можете набратися всілякої зарази», — так сусідка тітка Галька намагалася охолодити літній ентузіазм моєї родини буквально в перший день перебування в перлині Полтавщини — курортному Миргороді. Спершу промайнула думка: все, збираємо валізи — й додому. Бо охолодитися в таку спеку, яка стояла цього літа що в Києві, що на Миколаївщині, що на Полтавщині, хотілося лише у воді.

Ризикнули, пішли, скупалися. Ще й неодноразово. Не лякали відпускників ані зеленкувата й мутнюща вода, ані зарослі очеретів попід берегами, ані мережива лілій і ряски, щедро всіяні плесом Хоролу. Навіть у тих місцях і попід тими частинами берега, де ще торік про них і гадки не було. І тут згадалося оголошення на центральній вулиці Гоголя з попередженням про ремонт головного міського мосту, який з’єднує дві частини Миргорода вже згаданою вулицею.

Цьогоріч ми й забули, що минулого літнього сезону ситуація була аналогічною: під опори мосту для зручності й безпеки робіт ще наприкінці літа — на початку осені 2015 (!) року насипали пісок і ґрунт, що кардинально вплинуло на течію річки. Тобто те, що від неї залишилося (а це струмочок, який з легкістю можна перестрибнути), — назвати такою язик уже не повертається. Це нагадує греблю, якою русло розділили на частини, перетворивши його на замулені ставки.

І якщо торік цей ремонт я сприймав за усвідомлену необхідність, то цьогоріч він більше скидається на знущання з городян. Поки вони змушені переходити річку заздалегідь вистеленим понтоном, на об’єкті щось ніби й роблять — неквапом, розважливо, коли ніхто нікуди особливо й не поспішає. Отже, кошти є. Питання лише в тому, хто і як їх використовує. Втім, нехай воно залишається актуальним для відповідальних посадових осіб.

А ось городяни, з ким через цікавість випало поспілкуватися, не приховують подвійного відчуття: обурення й примирення із ситуацією, адже вважають, що не в змозі вплинути на неї. Тому їхніх думок щодо використання коштів, яких майже за два роки витрачено на ремонт таки чимало, я не наводитиму з етичних міркувань. Лише побіжно згадаю про весняний мор риби на плесі поблизу міського пляжу, про який місцеві говорять не дуже приємні речі. Але то таке: побічний ефект глобального потепління чи наслідок відсутності течії, спричинений затягуванням будівництва, — хто його тепер розбере…

Побував я спершу в редакції районної газети, хотів почути думку колег. Там якось злякано відхрестилися від теми, киваючи на міську владу: мовляв, усе в її компетенції. Здалося, що живуть вони на іншій планеті й доля мосту й річки їх зовсім не обходить.

У прес-службі міської державної адміністрації розповіли, що з 2015 року проект довелося переробляти і мало не переналаштовувати весь хід ремонту. Звичайно, якби не форс-мажор, об’єкт мали б увести в експлуатацію ще 2016 року, як і передбачали спершу, а так — даруйте. Та ще й фінансування з Фонду регіонального розвитку, мовляв, нерегулярне і в недостатньому обсязі.

…Тим часом Прем’єр-міністр Володимир Гройсман на одній з нарад заявив: «Місцеві бюджети завдяки процесу децентралізації мають достатньо ресурсів для реалізації екологічних проектів місцевого значення»…

Щоправда, заступник міського голови Сергій Швайка у телефонному режимі запевнив, що вже у жовтні міст таки доведуть до пуття. А також ствердно відповів на запитання, чи розчистять русло під мостом, звільнивши таким чином води багатостраждального Хоролу. І це вселяє оптимізм. Поки що.

Не знаю, який вигляд мала водойма за часів славного Павла Тичини. Кажуть, навіть судноплавною була. Але те, що згадана ним «Хорол-річка не та», — абсолютна правда. У Миргороді я буваю ось уже 19 років поспіль. Тож маю з чим порівнювати, і картина, скажу відверто, не втішає. Рік у рік річка, на відміну від самого міста, гибіє, марніє, одне слово, дедалі більше нагадує тяжкохворого пацієнта, якого не вміють або не хочуть лікувати.

Хмизу у вогонь підкинула й журналістка Юлія Косинська, котра народилася в цих благословенних місцях, тож їй як нікому не байдужа доля краю. У Фейсбуці вона опублікувала крик своєї душі: «Хорол зникає. Не можу повірити... Річка, на березі якої минуло дитинство, де я навчилася плавати, пірнати з розплющеними очима, де росли білі й жовті лілії, ловилися щуки й лини, де під мостом була така глибина, що можна було стрибати вниз з розгону... Де ми грали в квача, нептуна, де я п’ятирічною загубила ляльку, а раптова буря і стрімка течія підхопили її і «понесли до Миргорода». Пригадую, як я зуміла перетворити страждання на пригоду: вигадала історію про ляльку, яку рятують і вона пливе на красивому кораблі і має багато друзів.

А тепер там, де мав би плисти корабель, де було русло, — нічого...»

Йдеться тут не про миргородське русло, а про те, що робиться вище за течією. «Якщо в нас таке, то що ж коїться в Миргороді, мені важко уявити!» — скрушно повідала в розмові зі мною однокурсниця. Причин цього безліч: від безгосподарності до варварського ставлення до природи, до того ж часто самих місцевих, які задля грошовитих забаганок гатять греблі де заманеться. Без найменшої думки про майбутнє своє та власних дітей (щоправда, чимало з них завбачливо відправлено вчитися подалі від рідних місць, але то вже зовсім інша історія).

З приводу подібних ситуацій наш учитель, відомий на всю Україну письменник і публіцист Степан Колесник казав так: «Про це треба не говорити — про це треба кричати!» І всім небайдужим хочеться вірити, що хтось таки почує.